Читать онлайн Галицька сага. Ante bellum бесплатно

Пролог

Сталін підійшов до столика біля вікна, відкрив коробку з сигаретами «Герцеговина Флор», розломив одну і набив тютюном люльку, допомагаючи собі вказівним пальцем. Новопризначений народний комісар новоствореного Народного Комісаріату внутрішніх справ Генріх Ягода спостерігав за ним мовчки, стоячи посеред великого кабінету. Він ще не встиг призвичаїтися до нової посади. Лише два місяці тому не стало його попередника В’ячеслава Менжинського, але смерть голови ОДПУ стала поштовхом для його, Ягоди, піднесення. На Політбюро партії було вирішено перетворити ОДПУ в Головне Управління державної безпеки і створити новий Народний Комісаріат. І його, і ГУДБ доручили очолити йому. Хоч останні місяці він і підміняв хворого голову ОДПУ, на усіх розпорядженнях й наказах все ж стояла резолюція Менжинського. Така невизначеність його, Генріха Ягоди, становища – і не головний, і відповідає за все – закінчилася десятого травня, коли величезний перелік кардіологічних хвороб В’ячеслава Рудольфовича, а також травми, отримані ним ще у паризькій еміграції, нарешті перемогли його слабкий організм. Зі смертю «людини Залізного Фелікса», як називали В’ячеслава Менжинського, почався новий етап роботи каральних органів.

Запрошення у кабінет Сталіна було підтвердженням цього.

Сталін, нарешті, запалив тютюн, злегка затягнувся. Він ніколи не пускав диму, і присутнім здавалося, що Перший секретар зовсім не курить. Він відійшов у другий кінець кабінету, до свого крісла, над яким висіла відома, мабуть, усьому світові картина, де Ленін читає газету «Правда».

Вже звідтам Сталін сказав:

– Після того як у Москві відбувся процес над «Українською військовою організацією», члени якої очолювали повстанську, шпигунську і диверсійну роботу на території Радянської України, ми, можна сказати з упевненістю, ліквідували основну їхню загрозу тут, усередині країни. Для нас певним ризиком є те, що основні фігуранти УВО досі на свободі і, переконаний, не полишають спроб продовжити свої справи проти СРСР. Тут не можу не сказати про те, що досі ОДПУ не вдалося не те що ліквідувати керівників УВО, але навіть вийти на них, хоч ні для кого в Європі не секрет, де вони перебувають. Напевне, єдиним, кому це було невідомо, був товариш Менжинський. В’ячеслав Рудольфович, попри свою відданість справі пролетаріату, треба визнати, був романтиком, котрому здавалося, що боротьбу з ворогами пролетарської революції можна робити у білих рукавичках. У час, коли, засліплені злобою через наші успіхи, вороги посилюють боротьбу, ми не можемо собі дозволити виявляти до них поблажливість.

Сталін безшумно підійшов до виструнченого Ягоди.

– Після того як на Україні нам вдалося переламати хребет опору куркулів і повністю виключити будь-які їхні спроби організувати саботаж у селі, залишилася лише одна організація, котра здатна зашкодити нашому поступу уперед, – продовжив Сталін.

Він пильно подивився в очі Генріху Ягоді.

– І цією організацією керує людина, котру наші доблесні органи ось уже чотирнадцять років не можуть виявити! Товаришу народний комісар внутрішніх справ, вам здається такий стан нормальним?

– Аж ніяк, товаришу Сталін! Я так не вважаю! – відповів Ягода.

– Це добре, що ви так не вважаєте. А якщо ви так не вважаєте, то чому новостворене Головне управління державної безпеки, яке мало замінити вже віджиле ОДПУ, нічого не робить для того, щоб раз і назавжди ліквідувати цю загрозу? – жорстко запитав Сталін. – Ви ж не хочете, товаришу Ягода, щоб ми подумали про ваш Наркомат як про тих, хто не спроможний виконати поставлене партією важливе завдання?

– Мною особисто розроблений план «Ставка», кінцевою метою якого є фізична ліквідація Євгена Коновальця, – повідомив Ягода. – Минулого літа нам вдалося впровадити в його оточення свою людину. Перевірку наш агент пройшов успішно, і, враховуючи кадровий голод, який панує в оточенні Коновальця, цілком можна сподіватися на те, що його уведуть до керівництва.

– Ця ваша людина може здійснити те, що від неї вимагають?

– Сумніваюся, товаришу Сталін, – чесно відповів Ягода. – Він аж надто м’який для цього.

– То яка нам від нього користь?

– Зате з його допомогою ми маємо намір підвести до Коновальця справжнього виконавця.

– Він у вас вже є?

– Так точно! Чекає у приймальні.

Сталін пильно подивився на Ягоду, але нічого не сказав. Натомість підійшов до столу і натиснув кнопку. Одразу двері відчинилися і до кабінету увійшов Олександр Поскрьобишев. У Ягоди склалося враження, що секретар спеціально чекав на цей сигнал.

– Закличте товариша, який прийшов разом з товаришем наркомом, – розпорядився Сталін.

Молодий чоловік зупинився одразу перед дверима.

– Підійдіть ближче! – сказав Сталін.

Прибулий обережно підійшов і став поряд Ягоди. Сталін уважно придивився до молодого військового. На вигляд йому було років двадцять п’ять, він мав правильне обличчя і приємні підкупні очі.

– Як вас звати?

– Павло Судоплатов, товаришу Сталін! – хрипло відповів прибулий.

Його хриплість Сталін цілком слушно пояснював тим, що молодий чоловік уперше у цьому кабінеті. Потім такі люди більш-менш опановують себе. Щоправда, не всі.

– Скільки вам років?

– Двадцять чотири! – відказав Судоплатов і почервонів.

Сталін усміхнувся.

– Не треба соромитися свого віку! – сказав він. – У ваші роки я вже організував страйк бакинських робітників. Хто ви за національністю?

– Українець.

– Мову знаєте?

– Так точно!

– Добре! Мову свого народу забувати не можна! Товариш Ягода вам пояснив ваше завдання?

– Так точно!

– І вас це не лякає?

– Аж ніяк! У мене з… об’єктом свої рахунки!

Сталін здивовано вийняв з рота люльку.

– Свої рахунки? – перепитав він.

– Так точно! За його наказом у Львові вбили мого друга Андрія Майлова, – повідомив Судоплатов. – Я хочу помститись.

Сталін уважно подивився на Судоплатова, потім перевів погляд на Ягоду.

– Звичайно, помста буває хорошим стимулом, але вона іноді заважає справі, – сказав Сталін. – Перед вами, товаришу Судоплатов, партія поставила конкретне завдання, яке ви маєте виконати. Фелікс Едмундович говорив, що чекіст повинен мати холодну голову і гаряче серце. Вами, товаришу Судоплатов, має керувати не особиста помста, а бажання виконати завдання, поставлене перед вами. Тоді й про особисту образу можна подумати. Ви зрозуміли, товаришу Судоплатов?

– Так точно, товаришу Сталін! Постараюся виконати ваш наказ! – відказав Судоплатов.

– Не треба старатися – треба виконати! – уточнив Сталін. – І це не товариш Сталін наказує вам, а партія, тому вважайте це вашим партійним дорученням!

Він знову підійшов до свого столу, розгорнув блокнот і швидко щось написав.

Павло Судоплатов заворожено і з якимось містичним страхом спостерігав за усіма рухами Сталіна. Коли йому повідомили, що сьогодні він розмовлятиме з самим товаришем Сталіним, у нього пропав не те що сон, але й взагалі усякий спокій. Зрештою, його сприйняття Генерального секретаря ЦК ВКП(б) до цього моменту нічим не відрізнялося від більшості громадян Радянського Союзу: товариш Сталін був присутній в кожному кабінеті, на численних картинах, плакатах, але мало кому пощастило бачити його «вживу». Він, Павло Судоплатов, котрий ще зовсім недавно і не думав залишити Харків, удостоївся честі розмовляти із цією великою людиною й ба більше, особисто отримав від цієї людини партійний наказ. Що ж, він не підведе і зробить усе можливе, а й навіть неможливе, щоб виконати завдання Сталіна. Судоплатова вже не хвилювало навіть те, що він іде на смертельний ризик. Зараз він думав лише про те, щоб виправдати покладену на нього довіру.

– Можете йти! – озвався зі свого місця Сталін. – Товаришу Судоплатов, усі інструкції ви отримаєте від товариша наркома. Бажаю вам успіхів!

Коли чекісти покинули кабінет, Сталін знову викликав Поскрьобишева.

– Запросіть Єжова! – розпорядився він.

Миколі Єжову належало відправитися до Ленінграда. Першому секретареві дуже не подобався стан справ очолюваної Сергієм Кіровим ленінградської партійної організації.

1

Той тиждень у червні, який Федір Мороз провів у батьківській хаті у Перетині, був його найдовшим відпочинком у селі. Минулі роки йому якось не вдавалося затриматися у старшого брата на довший час, найбільше на два-три дні, і він знову повертався до своєї львівської квартири на вулиці Зиблікевича. Кожного разу у Федора були відмовки, щоб не залишатися у брата. Ці відмовки звучали настільки переконливо, що у них вірив навіть сам Федір. Щоправда, йому ніщо не заважало виїхати з дружиною Ольгою та сином до Заліщан на винний фестиваль чи «на води» до Трускавця.

Яким же було здивування брата Олекси, коли червневого дня до нього на обійстя заходив Федір із сином Гордієм! Радісний шок від появи дорогих гостей не пройшов, коли Олекса дізнався, що вони затримаються у нього на тиждень. На запитання «А де мама?» Федір пояснив, що Ольга не змогла вирватися з роботи навіть на пару днів, натомість змушена поїхати до Варшави «у справах». Вернеться аж в понеділок, тому у їхньому помешканні їх годувати буде нікому.

Сприйнявши ці слова як неприхований натяк, що гості голодні, Ганна насварила на чоловіка, мовляв, нічого годувати словами, можна й за стіл посадити, а сама заходилася порати біля кухні.

Цей тиждень для Федора проминув швидко, у роботах, а її в селі (а тим більше влітку) ніколи не бракувало. Цим зазвичай займалися брати, а Гордій цілими днями пропадав зі своїми братаничами то в лісі, то на річці. Якщо дев’ятирічна Марійка та п’ятирічна Настуня допомагали мамі бавити однорічного наймолодшого братика Василя (його назвали в честь «американського» вуйка), то старші Гриць, Йосип та Іван під «великим секретом» розповіли Гордію про скарб богатиря Кошиковського, що чекає на те, щоб його відкопати.

Це було саме те, що так любив Гордій. У нього вдома лежить читана-перечитана ним книга про скарби, заховані у Львові. Найбільше малого Гордія захопила розповідь про золото Медової Печери. Він перечитав про нього, либонь, сто разів, про що не забарився розповісти своїм братаничам, коли ті розповіли йому про «свій» скарб. Після того, як Гордій похвалився, що одного разу з татом вони також шукали той скарб, в очах Гриця з братами його ставки одразу злетіли вгору і на нього вже не дивилися як на зніженого львівського бахура.

Напевне, той тиждень, що батько з сином провели на батьківському обійсті, був недостатнім часом, щоб знайти на вже переритій поляні хоч якісь сліди не те що скарбу, а простого підтвердження того, що богатир Кошиковський узагалі тут був. Але принаймні час, проведений у Перетині, не став для Гордія нудним і чи не вперше він по-справжньому зблизився з братаничами.

Хоч Федір нічого не сказав Олексі, але таке неждане для старшого брата його тижневе перебування у Перетині аж ніяк не було безхмарним. Рішення покинути Львів хоча б на тиждень головний інспектор лісів Його Еміненції Кир Андрея Шептицького Андрій Мельник прийняв вночі на п’ятнадцяте червня. Львовом вже ширилися чутки, що польська поліція арештувала весь крайовий провід Організації Українських Націоналістів. Що було відомо колишнім колегам Федора Мороза, не знав ніхто, але було вирішено виїхати зі Львова усім, хто так чи інакше мав відношення до Організації. Так Олекса Мороз отримав додаткову підмогу до хатньої роботи, Гордій – заново пізнав своїх двоюрідних братів, а Ганна – головний біль, чим би то годувати «міського пана».

За той час, коли Федір Мороз гостював у брата, він став найповажнішою людиною у Перетині, забравши цей титул у Якова Смоляра. Раніше саме місцевий гайовий був джерелом найсвіжіших новин, що їх привозив із поїздок до Кам’янки, але тепер його «відсунув» львівський Федір: центр воєводства – то не повітова Кам’янка! Зазвичай чоловіча частина Перетина – від тридцяти років – збиралася у закритій чотири роки тому «Просвіті» вже пізно увечері й у неможливому для некурящих цигарковому диму обговорювала останні події у державі. Найбільш посвячений Федір Мороз останні дні був відірваний від новин, тому всі чекали, коли прибуде зі свіжими газетами Яків Смоляр. За той час, коли Федір був у селі, це ставалося два рази. Інші вечори минали за обговоренням всього зразу й нічого конкретного.

Так перетинці дізналися про вбивство членом ОУН Броніслава Перацького, який відповідав за пацифікацію на Галичині, а оскільки всі чоловіки у Перетині відчули це буквально на своїх спинах, то попри весь трагізм цієї події саму смерть міністра внутрішніх справ Польщі сприйняли спокійно, навіть як належну кару за свої страждання. Зробили перетинці і той неприємний для себе висновок, що просто так вбивство свого міністра поляки не залишать, тому треба чекати найгіршого.

На щось добре вони навіть і не сподівалися, бо про добре вже й стали забувати, як воно виглядає.

Але все, в тому числі й безтурботне перебування у Перетині, колись закінчується, тому вже в суботу зранку Федір з сином стали збиратися додому. Знаючи, що наступного разу дівер приїде аж на престольний празник і то лише на один день, Ганна приготувала на дорогу стільки їстівного, що Федору стало не по собі. Розуміючи, що всі заперечення тут даремні, він махнув на все рукою, залишивши брата Олексу та невістку закінчувати укладання приготовленого. Дійсно, зрештою не тягнути все це на собі: до потяга кіньми відвезе Олекса, а у Львові одразу на трамвай, який зупиняється саме перед його квартирою. Поки племінники востаннє повели Гордія до досі незнайденого скарбу Кошиковського (при цьому Федір усміхнувся – напевне, не було у Перетині хлопця, який не пробував це зробити), батько вийшов на річку, невеличку, що навіть не удостоїлась отримати хоч якоїсь назви. Тут минуло все його дитинство. Звідси теплої серпневої ночі на самому початку війни він похапцем залишив рідну оселю, щоб повернутися через довгих шість років. Федір усвідомлював: попри те, що він тут народився, віднести себе до селян, як його брат Олекса, він не може – надто вже довго не тримав у руках плуг. Все своє доросле життя (а дорослим він став тієї пам’ятної серпневої ночі) Федір не стикався з сільською роботою, якщо, звісно, не рахувати тих кілометрів шанців, виритих ним чи не по всій Україні, але він не був певен, що вони коли-небудь заколосяться пшеницею.

Федір зітхнув. Він вже звик до того, щоб жити подвійним життям – одне минало у всіх на виду й не завжди подобалося йому самому; інше – справжнє – було сховане від всіх, й Федір навіть не знав, який він насправді – той, що видимий, чи втаємничений. Перетинські сусіди, звертаючись до нього за порадами, навіть не підозрювали, наскільки він проінформований про ситуацію у Польщі, але, щоб не виказати себе, доводилося чекати на приїзд Якова Смоляра і вже потім робити обережні висновки.

Федір почув за спиною якісь кроки. Озирнувся і побачив Марію Білецьку. На молодій вдові була звичайна львівська одежа, довершена капелюшком, не яка-небудь з викликом, але зовсім недоречна у селі суботнього ранку. Можливо, завтра, в неділю, до церкви і можна це одягнути, але не сьогодні. Марія ще досі жила львівським життям, до якого звикла за останні роки.

– Твої сказали, що стріну тебе тут! – мовила Марія.

– Так, прийшов ще раз подивитися на все. Хто знає, коли знов виберусь! – відказав Федір.

– Федю, я прийшла до тебе за допомогою.

– Я тебе слухаю!

Федір вже настільки звик до статусу дармового порадника, що навіть не здивувався появі Марії.

– Федю, я хочу, щоб ти поговорив з Андрієм Вальком, – сказала Марія.

– Про що?

– Ти знаєш, що мого Павла замордували в тюрмі. Від того часу я бідувала, навіть мусила вернути до батьків.

– А до чого тут Андрій? – не зрозумів Федір.

Дійсно, якщо Марія хоче найнятися на роботу у «Маслосоюз», то навряд чи у неї є на це хоч якісь шанси. Там потребують не розніжених львівських пань, а досвідчених фахівців. До останніх Марія Білецька, чи то пак Макуха, аж ніяк не відносилась.

– Мій Павло згинув через то, що був в ОУН, – повідомила вона.

Федір вирячив очі. Чого-чого, а такого почути з вуст сусідки він аж ніяк не сподівався. Марія зрозуміла його вираз по-своєму.

– Ти упевнена? – засумнівався він.

– Так. Я навіть до того почала про щось подібне здогадуватись, особливо коли Павло лишив свій «Сельроб», а комісар поліції мені підтвердив, що мій чоловік був націоналістом.

– А до чого тут Андрій? – повторив Федір.

– Я думаю, що він тоже є в ОУН.

– Андрій? – здивувався Мороз.

Нічого собі! Жіноча логіка, виявляється, незбагненна штука! Підійти до члена ОУН, гадаючи, що він і далі залишається поліцейським, щоб той поговорив з людиною, яка до Організації жодного стосунку не має! Принаймні Федору про те невідомо.

– Звідки ти взяла, що мій шваґро в ОУН? – перепитав Мороз.

– Я так думаю! Андрій воював за Україну, був шандаром. Куда йому діватись? Певно, що в ОУН!

Федір уважно подивився на Марію і подумав, що її припущення мають під собою ґрунт.

– То нащо тобі Андрій?

– Мого Павла вбили, бо він був в ОУН! То най вони платять мені за него пенсію. Як я маю жити? – відказала Марія.

Напевне, вираз обличчя здивованого почутим Федора сказав замість нього все, бо Марія, не дочекавшись відповіді, запально продовжила:

– Ну чого ти так сьи дивиш? Через них я стала вдовою, то най вони мені і платять! Як мені жити?

– Почекай, Маріє! – зупинив її Федір. – Я всьо то розумію, але чого ти вирішила, що Андрій є тим, як його, ОУН? Ти так думаєш. А якщо він тут ні до чого?

– Та як же?..

– Почекай! Я певно поговору з шваґром, але давай зараз поговоримо ми з тобою. Щоб щось казати Андрієві, я маю знати, що казати. Коли твій чоловік вступив до націоналістів?

– Та я навіть не знала про то! – відказала заспокоєна Марія.

Їй вже здалося, що справа вирішена і до того ж на її користь.

– Мені про то сказав комісар поліції. І сказав, що коли мій Павло був у забороненій в Польщі партії, то й на пенсію я не маю права. Ну, як мені жити?

– А ти не помічала, що твій чоловік став не таким, як був?

– Як кожна жінка, певно, що помітила.

– Коли то було?

– Коли Павло привів до нас додому тата. Вони якраз були на Талергофському з’їзді; було вже пізно татові їхати додому, то він у нас і переночував. Тоди якраз тато був такий радісний, що я його таким давно не виділа.

– Через з’їзд?

– Та ти що! Певно, що нє! Татові передали письмо від нашого Степка.

Федір напружився. Лист! Він пам’ятав той день, коли отримав листа від свого колишнього командира Осипа Букшованого. Розуміючи, що просто так радянська розвідка не буде ризикувати, підставляючи свого агента через пересічного послання сина, що вибрав радянський рай, до батька, який залишився на цьому березі Збруча, тодішній крайовий комендант Української військової Організації Юліан Головінський розпорядився перевірити лист. На превелике розчарування, нічого виявити не вдалося, тому листа й віддали адресатові. Тепер же виявилося, що, напевне, даремно.

– А що було в письмі? – байдуже запитав Федір.

– Та нічого такого, щоб через то Павло змінив «хлібну» роботу! – відказала Марія.

– Де воно зараз, те письмо?

– Вдома. Тато з мамою перечитують його чи не кожної неділі.

Рішення прийшло одразу.

– Маріє, ти можеш принести мені того письма?

– Нащо?

– Якщо ти кажеш, що після него твій Павло став зовсім іншим, тоди справа в самому письмі? Я прочитаю його ще раз і, може, знайду щось таке, чого ви не зауважили.

– І ти поговориш з Андрієм?

– Поговору, але розумієш, що він мій родич і якщо він до того ніякого відношення не має, то мені буде перед ним невдобно. А якщо в письмі було щось таке, через що Павло став, як ти кажеш, націоналістом, і якщо Андрій тоже є там, то можна щось придумати.

– Я принесу його! – з готовністю сказала Марія.

Вона вже збиралася піти додому, але на мить задумалася.

– Федю, а як там ваш… Василь? – поцікавилася вона.

Запитала і почервоніла.

– Василь? А що з ним може бути? Знов робить на своєму заводі. Заробляє добре. Жінка, дві дочки. Що ще треба?

Марія зітхнула. Вона хотіла ще щось сказати, але в останню мить передумала.

– Я принесу письмо! – лише сказала.

Федір подивився їй услід і намагався зрозуміти, які наслідки буде мати ця несподівана розмова. Він не встиг подумати про це, як побачив, що з лісу виходять четверо бахурів. Це поверталися з чергових пошуків скарбів малі Морози. Федір почекав, коли син з братаничами підійдуть ближче, скрушно похитав головою.

– Ну, коли я не вижу у вас за плечима сумки з золотими талєрами, то скарб ви не здибали, – мовив він. – То є причина приїхати сюди через рік.

Останні слова він сказав Гордію, на що той схвально кивнув головою…

Як Федір і гадав, вдома Ольги ще не було. Вона мала повернутися лише у понеділок. Вони виклали на стіл приготовлене Ганною, порозкладали, щоб не зіпсувалося і не заважало безпечно ходити. Завтра була неділя, де зазвичай всією сім’єю йшли до церкви, але цього разу Федір вирішив змінити плани. Хоч подібні справи в неділю не робляться, він не хотів, щоб про це знала Ольга.

Тому тільки благословилося на новий день, Федір Мороз сів на перший трамвай і поїхав до будинку, відомому у Львові небагатьом. Федір до таких належав.

Тут жив черговий «головний хемік» Проводу на західноукраїнських землях Остап Косач. Після того, як поліція заарештувала спочатку Федора Яцуру, котрий відповідав за усі теракти із застосуванням бомб, а слідом за ним і його наступника Зиновія Книша, Організація лишилася без «головного хеміка». Було вирішено при потребі звертатися до перевірених людей, при цьому не наголошуючи на їхній приналежності до ОУН. Остап Косач був саме таким.

Він вчився у місцевому університеті і, за переконанням професорів, мав серйозні зачатки до майбутньої наукової роботи, якщо не загубить свій талант. Приналежність до ОУН аж ніяк не сприяла майбутній науковій діяльності Косача: довго на волі такі люди не затримувалися.

Остап Косач був корінним львів’янином, жив сам, дівчат на квартиру не водив, для цього вистачало інших місць – словом, ідеальний варіант для подібних справ.

Як і сподівався Федір Мороз, Остап був сам і тільки що підвівся з ліжка – холостяцьке життя має свої переваги. Щоправда, до певного часу.

Остап не здивувався такому ранньому візиту Федора, розуміючи, що даремно у таку пору його турбувати не будуть. Він провів нежданого гостя на кухню, поцікавився, що той буде пити.

– Гербату! – сказав Мороз.

Остап поставив чайник з водою на плитку, насипав у філіжанки чорного листя, поставив перед Федором. Остап не став чекати, коли закипить вода. Він сів навпроти Мороза і запитав:

– Що у вас?

Замість відповіді Федір вийняв з кишені затертий конверт.

– Хочу знати, що у цьому листі не так, – сказав він.

Остап Косач недовірливо подивився на конверт, обережно вийняв затертий не менше аркуш паперу, розгорнув його. Став читати.

«Дорогенькі мамо і тату!

Нарешті зміг з оказією дати про себе звістку. Я уявляю собі, що ви там передумали про мене. Не дає про себе чути, може, щось сталось. Але спішу вас заспокоїти: я живий, чого і вам бажаю. Живу я у Києві, працюю на важливій роботі. Ви пам’ятаєте, коли я приїжджав до Перетина, то говорив, як ми всі будем жити при соціалізмі. То все то вже є в Радянській Україні. Люди роблять не на панів, а на себе і я сподіваюсь, що такий час настане і в Галичині. Мушу сказати, що я вже женився. Жінку звуть Майя. Вона є робоча на залізниці. Ми жиємо в гуртожитку, де є багато спільного і ніхто не скаржиться на труднощі. Всі розуміють, що скоро все буде інакше, і коли всюди переможе соціалізм, жити стане ліпше.

Я дуже зрадів, коли взнав, що наша Марійка вийшла заміж за Павла. Певно, що він не Василь Мороз, який тільки і хоче заробити грошей, щоб потім гнобити бідних. Прошу, тату, передайте сей конверт і лист Марійці з Павлом. Най і вони почитають його!

На тому буду кінчати свою листову розмову. Сподіваюся, що скоро ми поженемо всіх експлуататорів і знову зможу вас побачити.

Ваш син Степан».

Остап підвів очі.

– Ну і що тут вам не ясно? – здивувався він. – А Василь Мороз то…

– Мій брат, – сказав Федір. – Але я не про те. Дивно, що людина, котрій цей лист власне не призначався – той самий Павло – лише прочитав його і йому одразу стали ненависними світлі ідеї москвофільства, він покинув роботу у «Сельробі» і через одну нашу людину став членом ОУН.

Остап підозріло подивився на Федора, потім перевів погляд на дивного листа, хоч нічого дивного у ньому він не прочитав, але у цей момент саме закипіла вода у чайнику. Остап розілляв окріп у філіжанки з чаєм, поставив перед гостем цукерницю.

– Так не буває! – впевнено сказав він.

– Звичайно, не буває, але, тим не менше, це так.

– Тоді чому ви прийшли до мене? Якщо у листі щось зашифровано, то це до шифрувальників. Я хімік.

– Я знаю, то й прийшов до тебе. Правда, раніше його перевіряв Федір Яцура.

– То що мені робити після нього? – здивувався Косач.

– Перевір, що ховає цей лист! Ну не може така людина, як Павло Макуха, просто так кинути роботу, яка годувала і його, і його жінку, що приїхала з села і требувала дуже багато!

– А ви не пробували запитати самого Павла Макуху? Якщо б не захотів, то можна помогти йому.

– Пізно! За вироком трибуналу він був вбитий півроку тому.

– Чому?

– Макуха був причетний до смерті крайового провідника.

– Головінського? – здивувався Остап.

– Угу.

– А ви вмієте заінтригувати! Чекайте!

Косач сховався за дверима кімнати, прикривши за собою двері. Федір зовсім не здивувався і не вбачав у цьому якоїсь недовіри до себе. В Організації кожен займався своєю справою і цікавитися, що робить хтось інший, могло означати будь-що, у тому числі і підозру у чомусь крамольному.

Він встиг випити гербату (без цукру, звик ще на фронті, бо, траплялося, що цього продукту й не бувало в окопах), роздивився на завидний порядок на кухні (її господар, видно, був зациклений не просто на порядку, але ідеальному порядку), аж тут двері знову відчинилися.

– Зробив? – поцікавився Федір.

Остап кивнув головою.

– Так швидко?

Косач взяв філіжанку з недопитою гербатою, випив до кінця.

– Я зрозумів, що у листі нічого цікавого для мене бути не може, – сказав він. – Бо навіть, якби й було, то я у цьому безсилий. Але одна фраза мене зацікавила.

Остап поклав лист перед Федором і показав мізинцем на потрібний рядок.

«Прошу, тату, передайте сей конверт і лист Марійці з Павлом».

– Ну і що? Чому тебе зацікавив цей рядок? – запитав Федір.

– Я розумію бажання сина, щоб його листа прочитала сестра з зятем, але навіщо наголошувати на тому, щоб передавати конверт?

Мороз підозріло подивився на Остапа, затим перевів погляд на конверт.

– Що ти дізнався?

Остап усміхнувся.

– Достатньо простої праски, щоб вивідати всі таємниці, – сказав він. – Хоч конверт і старий…

– Шість років, – підказав Федір.

– Мені все ж вдалося прочитати зсередини.

– Прочитати? Що?

Замість відповіді Остап Косач підійшов до плити, потримав над нею конверт, подивився на отриманий результат, швидко подав Морозу. Той вчитався у ледь помітний блідий напис.

«Центр – Гесеру! Зробіть все можливе, щоб вступити в ряди УВО».

Він здивовано підвів очі.

– Хто такий Гессер? – запитав він.

– У міфології народів Азії син неба і бог війни. Я цікавився цим, то й трохи знаю, – пояснив Остап.

Федір знову подивився на напис, але той вже зник, неначе його і не було зовсім.

– Можливо, саме тому цей напис і не помітили раніше, – сказав Косач. – Він дуже швидко зникає.

Федір Мороз підвівся, засунув листа у зловісний конверт, сховав назад у кишеню.

– Що ви на це скажете? – поцікавився Остап, спостерігаючи за діями старшого товариша.

Федір зітхнув.

– Скажу лише одне: ми поспішили зі стратою Павла Макухи, – мовив він.

Мороз попрощався із господарем і покинув його помешкання. Його дорога лежала до Андрія Мельника.

2

З погляду жінки, ця поїздка до Варшави для Ольги Мороз була невдалою. Кожного разу, коли вона приїжджала у нове місто – чи то у справах, чи на відпочинок, – обов’язково виділяла якийсь день, щоб походити магазинами. Займаючи не надто високу посаду секретарки, Ольга попри свою невелику зарплату у подібних поїздках мала можливість більше розпоряджатися своїм часом. Зазвичай подібні поїздки завжди закінчувалися новими обновами чи звичайними подарунками чоловічій частині сім’ї – на радість синові Гордію та сувору мовчанку чоловіка Федора, який, тим не менше, залюбки носив придбане Ольгою.

Цього разу поїздка до столиці не вдалася. Разом з головою допомогового комітету Кирилом Федурою вони прибули до Варшави у той самий день, коли туди на зустріч з віце-міністром з’їхалися воєводи з усієї Польщі, тому голові довелося почекати, коли поважні пани вирішать свої проблеми (а це не більше не менше мало принести перелом у ставленні «пілсудчиків» до української меншості). До того ж усі урядові установи були залучені до належного прийому високого німецького гостя: до Варшави прибував потяг з міністром пропаганди Третього Рейху Йозефом Геббельсом. Не встиг Федура висловити все, що думає про ситуацію, у яку вони потрапили, причому не добираючи слів і в присутності Ольги, як наступного дня, перед самим засіданням воєвод, громом серед ясного неба Варшавою прокотилася новина: на вулиці Фоскаль український націоналіст стріляв у міністра Броніслава Перацького, який помер у шпиталі через якусь годину.

Звичайно, ні про які справи, заради яких вони і прибули до Варшави, поки що говорити не приходилося. Таким чином Ольга отримала багато вільного часу, але у столиці оголосили траур, тому жадані магазини позачиняли, позбавивши можливості щось придбати. Але й залишатися у готельному номері також було несила. Ольга вирішила пройтися містом, природно, уникаючи його центральних вулиць. Хоч труни з тілом Перацького у столиці вже не було (він хотів бути похований у Новому Санчі, де свого часу вчився у тамтешній першій гімназії), центр міста досі нагадував розтривожений вулик, де кожен був експертом, істиною в останній інстанції, упевнений у своїй правоті і переконаний, що думка інших не варта навіть того, щоб її почути.

На велике розчарування Ольги, навіть вулиці не у центрі Варшави (але й не настільки далеко від нього, щоб почуватися у безпеці) вона не могла назвати безлюдними, а численні кав’ярні також були переповнені. Розуміючи, що довго так на ногах вона не витримає, Ользі захотілося хоч на декілька хвилин присісти. На її біду, всі столики на тротуарі були зайняті. Вона пройшла декілька кав’ярень у надії знайти вільне місце, але даремно. Раптом її погляд зупинився на чоловікові, що самотньо сидів за столиком у самому кінці огородженого тротуару. Ольга вирішила скористатися цією нагодою і поспішила до незнайомця.

– Czy mogę usiąść obok pana?[1] – запитала вона.

Чоловік підвів голову. Він був приблизно її віку, вже лисий, але з приємним лицем і з правильними рисами.

– Oczywiście! Będę szczęśliwy![2] – відповів він, підводячись.

Чоловік почекав, коли Ольга сяде навпроти, лиш потім опустився у крісло. Відкривши сумочку і шукаючи там паляруш, навіть не підводячи очей, Ольга відчула, що незнайомець пильно розглядає її. Жінці це було неприємно, хоч вона і знала, який інтерес викликає у чоловіків. Вона вже хотіла сказати щось жорстке і неприємне незнайомцю, як почула притишене:

– Оля?

Вона застигла, вдивляючись в обличчя незнайомця. Хоча чому незнайомця? Жінка могла заприсягтися, що десь його бачила.

– Оля Горбань?

– Ви мене знаєте? – обережно поцікавилася вона.

Чоловік усміхнувся. Цього було достатньо, щоб Ольга упізнала його. Неймовірно, але це був Левко Вовк.

– Левку? Це ти?

А Левко знову підвівся, узяв Олину руку і підніс до губ.

– Яка несподівана зустріч! – сказав він.

Обережно озирнувся, чи не підслуховує хто, потім тихо сказав:

– Давай говорити польською. Після цих подій у кожному українцеві поляки бачать людину з бомбою.

Вони не бачилися з того пам’ятного листопада вісімнадцятого року, коли спочатку захопили, а потім декілька днів утримували будівлю головної пошти Львова. Після того, як поляки підпалили частину будівлі, вістун Ольга Горбань надихалася диму і її відправили до шпиталю (тоді санітарні машини ще їздили). Відтоді Левко Вовк більше не бачив свого вістуна. Звичайно, він знав про неї дещо із листів батька, як, власне, про нього було відомо і Морозам.

– Як ти тут? – не вірила своїм очам Ольга. – Ти ж мав бути у Відні?

Левко знову усміхнувся.

– А зараз все змінилося, Олю! Я дізнався, що виявився не потрібний австрійській науці. Мене звільнили, от і роз’їжджаю Європою.

– Як це?

– Про це потім! Ти маєш вільний час?

– Так. Ми приїхали до Варшави у справах нашого комітету, але нас попросили почекати, поки все не вляжеться, – відповіла Ольга.

– Ну, то і в мене є пару днів!

– Як поживаєш, Левку? – запитала Ольга.

– Та, напевне, добре! – відказав чоловік.

– Напевне? А чому так невпевнено?

– Та, розумієш, мене вигнали з улюбленої роботи, і хоч потім я не дармував, але все ж то було не те, до чого лежала моя душа.

– А дружина? Дочка?

Левко усміхнувся.

– Якби не вони, Олю, то навіть не знаю, як би я все витримав! – признався він. – Коли мене звільнили, то спочатку навіть не знав, де себе подіти. Марійка мене сильно підтримала. А Надя… Дочка то завжди потішка!

Ольга похитала головою.

– Повір на слово: син – також! – сказала вона.

Ольга хотіла іще щось сказати про Гордія, але Левко її випередив:

– Олю, ти коли була у селі?

– У Перетині? Півроку тому, на престольний празник. Ми тоді вибралися з Федором і сином до брата чоловіка. А Федя зараз у селі, разом з Гордієм, – відповіла Ольга. – А нащо ти запитав?

– Та все переживаю за тата! Йому вже під сімдесят!

Ольга усміхнулася.

– Вуйко Василь ще всіх нас переживе! – заспокоїла вона. – Здоров’я у нього – дай, Боже, кожному!

– Але й роки вже не ті!

Видно, слова Ольги дещо заспокоїли Левка, бо він вже не виглядав таким стурбованим, як до того. А Ольга продовжувала:

– А ти б сів на потяг і відвідав батька, якщо вже у Польщі!

– Не можу. Я тут не сам!

Жінка дивно подивилася на Вовка. Той заспішив заспокоїти її.

– Це не те, що ти подумала, – сказав він. – Я супроводжую ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа.

– Сюди, до Польщі? – здивувалася Ольга. – Стій-стій, то він знову з тобою?

– Вірніше, я знову з ним, – поправив Левко. – Після того як мене «попросили» з лабораторії, де я пропрацював десять років, мене прихистив мій колишній командир. Ерцгерцог вирішив зайнятися бізнесом, то я й допомагаю йому; радше підтримую морально, але на тому настояв сам ерцгерцог.

– А у Польщі що ви робите? Тоже… бізнес?

– Ерцгерцог приїхав у своє родинне помістя, в Живець. То за Краковом, в Тешинській Сілезії. Там живе його найстарший брат Карл Альбрехт. Після того, як минулого року помер їхній батько, то стосунки між братами поліпшились. А до того… – Левко махнув рукою. – Карл Стефан Габсбурґ поставив собі за мету стати не менше не більше, як королем новоствореної Польщі. То він став поляком навіть більше, аніж його син Вільгельм українцем. Навіть старший син Карл Альбрехт перетворився в Кароля Ольбрахта. А після того як Вільгельм, що став Василем Вишиваним, публічно висловився за самостійність Галичини, батько зрікся його. Але після смерті все змінилося. Брат повівся з Вільгельмом щедро. Хоча їхній батько і зрікся наймолодшого сина, Альбрехт встановив братові регулярну грошову субсидію від родини. Родина має дуже файну броварню, де женуть смачне пиво, то й гроші є. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вільгельмові борги і сплатили їх кредиторам, а їх Вільгельм нахапав досить. Альбрехт також погодився й далі підтримувати Вільгельма. То мій колишній командир і приїжджає час від часу до Живця, щоб не втрачати зв’язку з родиною.

– І ти їздиш з ним?

– Ми мали дорогою назад заїхати до Будапешта. Там в ерцгерцога має бути зустріч з якимось новим компаньйоном. А поки він відпочиває у себе у палаці, я приїхав до Варшави. Знаєш (Левко усміхнувся), всюди бував: і в Парижі, і Берліні, а тут вперше! От і приїхав, але, видно, не вгадав з часом!

– То так, ми також невчасно приїхали. Спочатку казали почекати, поки поховають міністра, потім коли мине траур, а там – хто знає! Добре, хоч мої в селі. Ганна Олекси не залишить їх голодними. Та й з пустими руками їх також не випустять.

– Так, з Перетина ще ніхто порожняком не їхав. Пам’ятаю, як ми приїхали з Відня на побивку до тата, то Орина, татова жінка, навіть посварилася з моєю Марією, бо ми не хотіли брати з собою все, що нам приготували. Але, Олю, Львів – то не Відень! Довезуть!

– Не тягне додому? – запитала Ольга.

Левко відповів не одразу. Він важко зітхнув, і Ольга вже хотіла вибачитись за таке, з усього видно, недоречне запитання, але Левко випередив її.

– Колись мій учитель, професор Горбачевський, говорив мені, що поки є можливість, треба старатися бачити батьків, бо потім такої можливості може і не бути. Я так і не зміг побачити маму, бо вона померла у вісімнадцятому. А чи тягне додому?.. Я іноді ставлю собі питання: а де той мій дім? У Перетині? Відні? Я можу назвати ще десять міст, де бував і де не знайшов прихистку. Якщо мені вдасться, то приїду ще раз. Можливо, ще застану тата. Ми ж так по-справжньому і не поговорили з ним! Все було ніколи!

Так вони проговорили досить довго. Кельнер декілька разів приносив цій парі каву з тістечками, а Ольга з Левком все говорили. Здавалося, їм хотілося згадати всі довгі роки, що минули від тих пам’ятних листопадових днів у Львові вісімнадцятого року…

Левко Вовк розповів Ользі не все. І це сталося не через те, що не довіряв їй чи боявся виказати не свою таємницю. Вільгельм, котрий подорожував Європою під іменем Василя Вишиваного, що викликало деякі непорозуміння при перетині кордонів (ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурґ-Лотаринзького ще пам’ятали), прибув до брата Альбрехта не просто заради грошей, котрі йому виділили із родинної казни. Рік тому майже одночасно померли їхні батьки. Якщо з батьком у Вільгельма вже років двадцять були геть зіпсовані стосунки, то мати, Марія Терезія Австрійська-Тосканська, завжди цікавилася долею наймолодшого сина, хоч і не сміла перечити своєму чоловікові. Буквально тиждень тому середній брат Лео Карл увійшов у право користування ще одним батьківським володінням у Бествіні, що у тридцяти кілометрах на північ від Живця. Незважаючи на різницю у сім років, Вільгельм та Альбрехт були більш близькими один до одного, аніж із на два роки старшим Лео. Саме рішення старшого брата виділити Вільгельмові його частку прибутку із сімейної броварні і стало визначальним – за інших обставин наймолодший брат так і залишився б обділеним, як це було при батькові.

Карл Альбрехт знайшов Вільгельма, коли той сидів в альтанці їхнього саду. Розпорядившись принести пиво, господар маєтку сів навпроти брата.

– Поговоримо? – запитав він.

– Поговоримо! – згодився Вільгельм.

Напевне, важко було знайти братів із настільки схожими і водночас такими різними долями: вони обидва розглядалися окремими групами політиків як кандидати на корону – Альбрехт польську, а Вільгельм українську; майже одночасно обидва зрозуміли, що їхня мрія стати на чолі королівства є не чим іншим, як звичайною «фата морганою» – красивою, але недосяжною мрією. На відміну від старшого брата, який змирився із статусом простого громадянина Польщі, Вільгельм все ще плекав надії на повернення у велику політику, принаймні, люди, з котрими йому доводилося стикатися, не полишали таких сподівань.

– Як почувається Алісія? – поцікавився Вільгельм.

– Вона зараз у себе у кімнаті. Захотіла трохи відпочити. Стомилася.

Дружина Альбрехта Алісія була чи не єдиною у сім’ї, хто приязно відносився до Вільгельма у ті часи, коли його батько у пориві гніву навіть виключив наймолодшого сина з кавалерського ордену Рицарів Золотого Руна. Напевне, цьому сприяв той факт, що саме наймолодший брат познайомив Альбрехта з молодою вдовою Алісією Елізабет Вадені. Вона тоді жила разом із малолітнім сином Йоахімом у помісті чоловіка в Бродах, а ерцгерцог приїхав на колишній австрійсько-російський кордон для зустрічі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Дізнатися думку Глави Церкви його особисто попросив молодий імператор Карл. Щоб чекання не було марним, барон Казимир Гужковський, український полковник і староста Дрогобича, з котрим Вільгельм спізнався ще на службі у січових стрільцях, запропонував відвідати «одну шведку, котра після смерті чоловіка нудиться у своєму помісті». Так Вільгельм і познайомився із Алісією, яка через три роки стала його невісткою. Жінка ніколи не забувала те, що він для неї зробив, і старалася допомагати йому. Альбрехт про це знав і приймав спокійно. Вільгельм здогадувався, що ініціатором примирення братів могла бути Алісія, хоч цілком можливо, що ініціатива йшла і від брата.

– Я не хотів говорити при Еліс, вона тебе просто обожнює, але дозволь висказати все, що мене у тобі, Віллі, непокоїть, – почав Альбрехт.

– Я весь увага, Карле! – з готовністю сказав Вільгельм.

– Знаєш, Віллі, на відміну від нашого батька, якого буквально трясло від самої згадки про якусь українську Галіцію, я до цього ставлюся байдуже. Хотів сказати «спокійно», але «байдуже» буде правильніше.

– Ти не віриш у те, що нам це вдасться? – запитав Вільгельм.

– А ти віриш у це? Віллі, подивися на це не очима Вишиваного, яким ти себе вважаєш, а очима державного мужа! Польща ніколи не піде на те, щоб дати Галіції не те, що незалежність, а яку-не-яку автономію. Особливо після подій у Варшаві! Пригадуєш, як з подібним возився Карл? (Альбрехт говорив про останнього імператора Австро-Угорщини.) І чим це закінчилося?

Альбрехт замовк. Тим часом принесли два кухлі родинного пива. Старший брат почекав, коли їх знову залишать самих.

– Але я не про це! – сказав він. – Це твій вибір і, подобається він мені чи не подобається, я з повагою приймаю його.

– Дякую!

– Я про інше! Не думай, що ми відірвані від світу і ні про що, окрім цього пива й сімейних чвар, не думаємо. Скажи: звідки у тебе твій помічник?

– Хто саме? – скривився Вільгельм. – У мене їх декілька.

– Той, що приїхав з тобою, і котрого ти відпустив до Варшави.

– Левко Вовк?

– У нас його звали б Леон Вільк, – уточнив Альбрехт. – Так, він.

– З Левком я знайомий ще з листопада сімнадцятого року, – повідомив Вільгельм. – Тоді він був у мене унтер-офіцером для особливих доручень.

– А Полєтт Куйба? Хто вона тобі?

Почувши таке, Вільгельм здригнувся. Він готовий був до всього, навіть до можливого ультиматуму щодо тієї-таки «Галіції», але аж ніяк не до згадки про жінку, яку обожнював.

– А до чого тут вона? – нервово сіпнув плечем Вільгельм.

– Віллі, заспокойся! Ніхто не читатиме тобі моралі!

– Тоді навіщо ти питаєш про Полєтт?

– Кажу ж: ми не відірвані від світу. Знаємо дещо. Елеонора (Альбрехт говорив про їхню старшу сестру) місяць тому написала листа, де висловила занепокоєння появою цієї жінки.

– Чому?

– Розумієш, Альфонсо, її чоловік, якимись своїми каналами спробував вияснити про Полєтт Куйбу хоч щось.

– Що ти хочеш цим сказати? – не зрозумів Вільгельм.

Його вже почала нервувати ця розмова.

– Альфонсо дізнався, що твоя Полєтт видає себе за племінницю Шарля Куйби. Колись він був французьким міністром праці. Але Полєтт не є його племінницею. Просто використовує однакове з ним прізвище. До недавнього часу про неї ніхто не знав.

Вільгельм усміхнувся.

– Карле, що-що, а це я пояснити можу, – сказав він. – Ніхто не чув про Полєтт до того і не почув би й потім, бо вона проста телеграфістка з Парижа! Її ім’я сплило лише тому, що вона опинилася поряд Габсбурґів.

Карл Альбрехт на хвильку задумався. Затим взяв кухоль з пивом, до якого ще навіть не доторкнувся.

– Моя тобі порада, Віллі: дізнайся про неї більше! Для чогось же вона з’явилася у твоєму житті!

– Карле, та про що ти говориш? Кому потрібно підводити до мене просту телеграфістку?

– Та хоча б тим, кому не подобаються твої плани! – відказав Альбрехт. – Гадаєш, Польщі приємно дізнатися, що Європою роз’їжджає такий собі Василь Вишиваний і направо й наліво ділиться своїми планами щодо їхньої Малопольщі Всхудней? А совіти просто так пропустять твоє бажання стати королем самостійної частини України? Віллі, ти знаєш, як я до тебе ставлюся, тому послухайся моєї поради: будь обережним! Сам бачиш, що відбувається навколо. Пробач, Віллі, але ти романтик, можливо, останній романтик з Габсбурґів. Передостаннім був імператор Карл, але його вже немає. Ти – останній!

Альбрехт випив пиво і підвівся.

– Піду провідаю Еліс, – сказав він. – Ми зустрінемось за обідом.

Вільгельм провів брата поглядом. Минула розмова була для нього неприємною, але аж ніяк не даремною. Найгірше було те, що Альбрехт роз’ятрив і без того болючу рану. Вільгельм підозрював, що Полєтт, з котрою він випадково зіткнувся у паризькому Монмартрі, є аж ніяк не наївною дівчиною, якою вона старалася показати себе, але у ній було щось геніальне, що заставляло його відкинути всі сумніви. Можливо, Полєтт і не була тією жінкою, з котрою Вільгельм хотів бути довго, але поки що не бажав порвати з нею.

Інше хвилювало Вільгельма. У його житті зараз є дві жінки: Полєтт і Зіта. Із вдовою Карла його пов’язували довгі роки спільного поневіряння Європою, коли всіх Габсбурґів «попросили» або відмовитися від усіх своїх титулів, або… покинути урізану після війни Австрію, до чого долучилися ті самі Габсбурґи. Покинувши батьківщину чи не найостаннішим, Вільгельм поїхав до Мадриду, де зустрів удову імператора Карла Зіту. Хоч раніше вони по-справжньому і не розмовляли, тепер їх пов’язували і симпатії, і спільне бажання відродити монархію: Зіта піклувалася про майбутнє свого первістка Отто, а Вільгельмові відводилася роль короля Галичини та Володимирії… природно, у підпорядкуванні Відню. Те, що Вільгельм мав на те інші плани, Зіта не знала. Або не здогадувалась.

Вільгельм сподівався, що Зіті не відомо про існування Полєтт, хоч дехто у його оточенні був особисто знайомий з обома жінками, тому тримати це у таємниці було безглуздо. Але Зіта поки що поводила себе так, неначе дійсно не знала про існування конкурентки. Зрештою, нічого небезпечного для себе у таких походеньках Вільгельма Габсбурґа-Лотаринзького вона не бачила. Дійсно, яку конкуренцію для неї може скласти проста телеграфістка паризької пошти?

3

У зв’язку з рішенням ХІІ з’їзду КП(б)У, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ПОСТАНОВЛЯЄ:

Перенести столицю Української Соціалістичної Радянської Республіки до м. Києва.

З газети «Вісті ВУЦВК» від 22 січня 1934 року

Двадцять четверте червня у Києві та Київській області оголосили вихідним…

Звістку про те, що партія і особисто товариш Сталін прийняли рішення перенести столицю з Харкова до Києва, самі містяни зустріли радісно, тому вже із самого ранку до головного вокзалу міста потягнулися люди. Причому це не обов’язково були організовані делегації, як от від Держвидаву, у склад якої потрапив і Степан Білецький; здебільшого кияни йшли до вокзалу самі, намагаючись бути ближче до цього, без перебільшення, історичного дійства.

До прибуття головних осіб залишалося ще добрих дві години, а перед спорудою головного вокзалу вже зібралося море людей. Дехто тримав великі транспаранти, у яких підтримував мудре рішення партії й обіцяв зробити Київ ще кращим; хтось ніс портрети керівників партії, причому найбільшим було, звичайно, зображення Сталіна, а за кількістю переважали портрети Станіслава Косіора – першого секретаря ЦК КП(б)У, як людини, яка, на думку киян, і спричинилася до перенесення столиці.

Степанові Білецькому недавно виповнилось тридцять сім років, але він досі був звичайним коректором Держвидаву і йому не світила перспектива отримати якусь іншу, не таку непримітну посаду. Переїзд керівних органів з Харкова Степан сприйняв як шанс щось поміняти у своєму житті. Особливе сподівання Білецький покладав на наркома народної освіти Володимира Затонського, з котрим був знайомий ще з років громадянської війни і доручення якого виконував тут, у Києві, тоді ще захопленому Павлом Скоропадським. Степанові здавалося, що як тільки товариш Затонський побачить його, то неодмінно запропонує роботу ближче до себе, можливо, навіть у самому Наркоматі.

Про його мрію знав один лише Сергій Вашуленко, його товариш по роботі. Щоправда, Сергій був редактором і йому довіряли значно відповідальнішу роботу, аніж Степанові. Саме після Вашуленка готовий матеріал потрапляв до Білецького, а тоді, вже остаточно перевірений, відправлявся до друку.

Щоправда, Сергій не поділяв оптимізму Степана.

– Забудь це! – говорив він бувало, коли вони після роботи зупинялися біля бочки з пивом. – Невже ти думаєш, що нарком освіти пам’ятає про якогось Степана Білецького, з ким мимохідь зустрічався шістнадцять років тому?

– Тоді я отримав від нього бойове партійне завдання! – ображений такими словами відповів Білецький.

– І ти думаєш, що тебе запам’ятали? Чи ти гадаєш, що ти там був один такий?

Зазвичай таку реакцію Вашуленка Білецький пояснював лише тим, що, на відміну від нього самого, Сергій на війні не був, пересидів її тут, у Києві, зустрічаючи владу, яка мінялася із дивовижною черговістю. Степан був переконаний, що й свою престижну, як на думку простого коректора, посаду Вашуленко отримав незаслужено, адже, дійсно, хіба може бути серйозною перевагою той факт, що той встиг закінчити чотири курси місцевого університету. У самого Степана Білецького перед партією значно більше заслуг!

Але навіть такі неприємні сумніви не стали на заваді якщо не дружбі, то просто звичайним дружнім відносинам між чоловіками. Принаймні ніхто не відмовлявся, коли інший запрошував на пиво.

Ось і сьогодні вони вирішили, що після усіх урочистостей обов’язково підуть у парк, де (вони запримітили дорогою сюди) вже підвезли пиво.

– А де твоя дружина? – поцікавився Сергій Вашуленко і подивився на годинник.

Годинна стрілка повільно, але невблаганно, наближалася до цифри «11».

– Зі своїми залізничниками?

– Для Майї сьогодні аж ніяк не вихідний день! – сумно відповів Степан. – Не кожного дня до міста прибуває літерний поїзд! То тобі не якийсь там «номер»[3]!

Сергій Вашуленко хотів було зробити Степанові комплімент, похваливши його за чудове розуміння тонкощів у невластивій йому галузі, але тут поруч неначе з-під землі виникла Майя. Її появі здивувався не лише Вашуленко, але й Білецький.

– Звідки ти тут? – запитав приголомшений Степан.

– Тобто «звідки»? – удавано здивувалася Майя. – Я працюю тут, якщо ти не забув!

Обличчя Вашуленка розпливлося у задоволеній усмішці, а Степан, трохи зніяковівши, спробував виправитися:

– Я про те, що ти казала, що не встигнеш звільнитися до початку.

Майя поправила косинку.

– Начзміни сказав, що на вокзалі й так забагато народу, тому відпустив нас до завтра, – сказала вона. – Там залишилося партбюро.

– Ну як же без них! – їдко відказав Вашуленко.

Майя хотіла щось відповісти, але саме у цей момент гучномовці, розвішані на стовпах, повідомили, що на першу колію прибуває потяг з керівниками партії та уряду. Радісний гул наповнив привокзальний майдан. Звідси, звичайно, ніхто нічого не побачив, але всі знали, що після прибуття нових керівників всі попрямують до площі Червоних героїв Перекопу[4], де мав бути проведений мітинг, приурочений цій знаменній події. Всезнаючий Сергій Вашуленко повідомив, що після параду військ Українського військового округу ввечері на стадіоні «Динамо» буде проведено розширене засідання ЦК КП(б)У. Певно, що ніхто з присутніх тут не потрапить на стадіон, але, чесно кажучи, не всі туди і прагнули. Головне, що завдяки цій події цей вівторок став неробочим, тому можна було використати його з користю для себе.

Напевне, Вашуленко також про це подумав, бо тільки Білецький відкрив рота, щоб поцікавитися думкою інших щодо найближчих годин, Сергій першим запропонував при слушній нагоді залишити колону або, принаймні, старатися стояти скраю.

– Так легше буде потім піти, – пояснив він. – Я сподіваюся, Майя не проти випити з нами пива?

– А куди спішити? – недовірливо поцікавився Білецький, хоч секунду тому він готовий був запропонувати те саме, тільки з врахуванням дещо пізнішого часу. – Ми пропустимо найголовніше.

Вашуленко похитав головою.

– Забув тобі сказати, Степане, що є думка, щоб поки що залишити деякі Наркомати в Харкові. У їх переліку і Наркомат народної освіти. Тобто ти даремно прийшов сюди у надії побачити Володимира Затонського. Якщо він і в потягу (Сергій кивнув на будівлю вокзалу, яка закривала від них основне дійство), то аж ніяк не для того, щоб влаштувати свого колишнього підлеглого! Після мітингу і параду товариш Затонський разом з іншими товаришами поїде до стадіону «Динамо», де і відбудеться розширене засідання ЦК. А потім – назад! Наркомат народної освіти довго залишатися без товариша наркома не може!

Майя слухала це просторікування Сергія Вашуленка і намагалася уловити, що саме їй не подобається у взагалі-то правильних його словах: чи цей слововислів «є думка», про який чули всі і ніхто не ризикував його повторити вголос, чи цей пафосний тон, чи просто те, що все це адресувалося її чоловікові. Жінка вишукувала слова, якими хотіла відповісти Вашуленку, але тут несподівано для себе у натовпі побачила знайоме обличчя. Сергеєв! Щоправда, він такий же Сергеєв, як вона артистка, але у тій організації, де той працював, прийнято не розголошувати свої справжні прізвища.

Поява її куратора з ОДПУ тут, у натовпі перед головним вокзалом, не могла бути випадковою, але, зрештою, що тут дивного: до Києва прибуває увесь склад ЦК КП(б)У, природно, потрібно бути готовим до всіляких проявів ворогів, адже, як слушно зауважив товариш Сталін, класова боротьба буде загострюватися в країні у міру її просування до соціалізму. Тому присутність Сергеєва і, без сумніву, інших була не те, що доречною, але й обов’язковою.

Тут безладні розмови присутніх якось майже одразу спочатку стишилися, а потім знову зазвучали голосніше – при виході з будівлі вокзалу з’явилися прибулі.

– Косіор!

– Товариш Постишев!

– Дивіться! Сам Любченко!

– Чубар! Влас Чубар!

Звідусіль звучали прізвища членів Оргбюро. Захопленню киян не було кінця – було дивно бачити «в живу» тих, про кого читав лише в газетах і лише знав, що вони існують десь далеко. Тепер же можна бачити їх часто, принаймні, найближчого листопада на жовтневій демонстрації.

Тут Сергій уважно подивився вперед, куди, зрештою, були спрямовані погляди усіх, і легко штовхнувши Степана, сказав:

– Затонський!

Володимир Затонський, хоч і не належав до українського Оргбюро, тим не менше був кандидатом у члени ЦК ВКП(б), тому, природно, і був серед прибулих. Останній раз Степан Білецький бачився із Затонським тієї неспокійної вересневої пори двадцятого року, коли їхні шляхи перетнулися у Житомирі. Приводом для тієї зустрічі були неприємні для них обох, як і, власне, для всієї молодої республіки, обставини: Степан Білецький повертався після нищівної поразки, завданої Червоній армії під Віслою, а голова Галицького революційного комітету Володимир Затонський залишав територію Галицької Соціалістичної Радянської Республіки, яка проіснувала заледве п’ятдесят днів і впала під копитами тих самих польських уланів.

Тоді Затонський, проходячи поміж безладно поставлених возів, піших червоноармійців та кінних будьонівців, вирізнив серед натовпу Степана Білецького, зупинився і просто запитав:

– Живий, товаришу Білецький?

Степан тоді спромігся лише на кивок головою.

– Нічого, не все втрачено! – заспокоїв його Затонський. – Нехай ми програли битву, але не війну! Прийде час, і ми заставимо панів поляків вернути нам все, що вони у нас забрали!

Чи повірив Степан тоді словам Затонського? Напевне, що так. Він щиро вірив, що так і станеться. Вірив… і чекав, але такої жаданої війни все не було. А в довершення три роки тому між СРСР та Польщею був підписаний договір про дружбу, а ще через півроку – договір про ненапад. Це остаточно дезорієнтувало Білецького. Він просто перестав щось розуміти. Йому було невтямки, що ідея світової соціалістичної революції, яку, до слова, Сталін ніколи не підтримував, така популярна одразу після жовтневого перевороту, перестала навіть згадуватись наприкінці двадцятих років. Остаточно вона зникла після того, як з країни був видворений Лев Троцький – натхненник перманентної революції. Згадувати про світову революцію стало небезпечно, оскільки одночасно під цим розумілася людина, ім’я якої в СРСР можна було промовляти тільки у негативному світлі. До того ж Країні Рад, що будувала соціалізм, потрібні були гроші, а їх можна отримати, лише щось продаючи. Тому договори з буржуазними, такими ненависними, країнами здебільшого були договорами про торгівлю. Польща не стала винятком.

Високі партійні та державні діячі одразу пройшли далі, у натовп. Перед ними утворився живий коридор. Несподівано для себе Степан Білецький опинився у першому ряду й міг бачити все і всіх. Повз нього промайнула лиса голова Станіслава Косіора – першого секретаря ЦК. Він йшов, усміхаючись до робітників, що радісно вітали його. Справа від нього крокував невисокого зросту Павло Постишев. Людський коридор був неширокий, тому рукою Постишев навіть зачепив Білецького. Це чомусь навіть придало Степанові упевненості, що й Затонський признає його.

Але Володимир Затонський – у незграбному костюмі й короткій краватці, що вивалилася з-під піджака, – пройшов мимо, ковзнувши поглядом по натовпу, так і не зупинивши його на Білецькому. Розчарований Степан враз знітився, перестав тримати тих, хто стояв за ним, і живий коридор зімкнувся. Благо, що поважні гості вже пройшли.

Побачивши стан товариша, Сергій Вашуленко поклав йому руку на плече.

– Не переживай, друже! – заспокоїв він. – То й не дивно, що він тебе не признав! Ти знаєш, скільки людей проходить через його кабінет? А скільки пройшло за ті роки?

Степан зітхнув. Він подивився на Майю, потім на Сергія.

– Та я й не переживаю! – сказав він. – Певно, що хотілося, щоб мене упізнали, але мені й так добре! А переїде товариш Затонський до Києва, то, може, й згадає колись.

– От і добре! – вигукнув Вашуленко. – А зараз я пропоную піти на пиво!

– А мітинг? – запитала Майя.

– Та там нас і не пустять на площу! Там вже багато людей, які не прийшли сюди, а одразу на Площу Героїв Перекопу. А на «Динамо» нам не можна й поготів! Ми ж не члени ЦК!

Аргументи Сергія Вашуленка виявилися незаперечними.

– То на пиво? Майя?

Жінка заперечливо похитала головою.

– Не хочу я вашого пива! – відказала вона. – Ви ідіть, а я погуляю з подругами.

Степан подивився на дружину.

– Ти справді не хочеш з нами? – перепитав він.

– Справді! Ідіть самі. Я приїду додому потім.

Обличчя Сергія розплилося в усмішці.

– Оце ідеальна дружина! – сказав він. – Степане, ти маєш це цінувати!

– Я то ціную, а от ти досі сам! – відказав Білецький.

– А мені добре! Нема потреби в когось питати дозволу, щоб випити пива!

Так вони розсталися. Високі чини сіли в автомобілі і поїхали у напрямку Площі Героїв Перекопу, частина натовпу рушила за ними, а частина – у тому числі й Білецький з Вашуленком – порозходилися урізнобіч, шукаючи, де б то можна випити й закусити.

Майя залишилася сама. Сергеєва на місці не було, але жінка знала, що робити далі. Недалеко від вокзалу, буквально на сусідній вулиці стояв непримітний будинок. Він нічим не відрізнявся від інших, але Майя знала, що у квартирі, на другому поверсі, її чекають. Жінка ще раз озирнулася, перевіряючи, чи не слідкують за нею, але вже далеко вона запримітила спини Степана та Вашуленка – чоловіки спішили до однієї з численних бочок з пивом, перед якими вже вишикувались чималенькі черги спраглих чоловіків.

Майя перейшла площу у напрямку до потрібної їй вулиці, знайшла будинок, зайшла у пошарпаний під’їзд, піднялася на другий поверх. Двері квартири навіть не були замкненими, але це і не дивно – її тут чекали.

– Чомусь ти запізнилася, товаришко «Кларо»! – замість привітання сказав Сергеєв.

Він сидів на кухні, вірніше, у кімнаті, яка колись була кухнею. Зараз про її справжнє призначення свідчила стара газова плита, вже від’єднана від труб. Взагалі-то ця квартира вже давно була нежитловою і використовувалася для подібних зустрічей.

Сергеєв ось уже три роки є її куратором. Саме йому вона повідомляє підслухані розмови, які стосуються безпеки (так сподівається Майя) її Степана. А те, що він може потрапити під якийсь неправильний вплив, Майя була майже певна.

– Я не могла просто так піти, – виправдовувалася жінка. – Чоловік міг щось запідозрити. До того ж він був не сам!

– Сергій Вашуленко, – підказав Сергеєв.

– Так, і я хотіла б проти нього застерегти.

– Застерегти? У чому є твоє застереження?

– Я боюся, що Вашуленко має на чоловіка вплив більший, ніж мені хотілося б!

– А що тут поганого? Ми вітаємо міцну чоловічу дружбу, яка тільки сприяє правильному усвідомленню ролі, що і твій чоловік, і Вашуленко виконують у себе. Робота у видавництві, тим більше у такому важливому, як Держвидав, є відповідальною.

– Я розумію, але мені не подобається тон, яким Вашуленко розповідає про наше життя і наші досягнення, – сказала Майя.

Почувши таке, Сергеєв звів угору брови.

– Ану детальніше! – наказав він.

І Майя якомога точніше переказала сьогоднішню розмову Степана з Сергієм Вашуленком. Сергеєв слухав її уважно, час від часу киваючи головою.

– Прекрасно! – мовив він, коли Майя закінчила. – Що ж, ти нині недаремно прийшла сюди. До цього субчика треба придивитися ближче, а то твій чоловік може потрапити у погану компанію й опинитися там, де олені кажуть: «Добрий день!».

– Я боюся за Степана, – мовила Майя.

– І правильно робиш, що боїшся! А ми маємо зробити все, щоб огородити його від різних вашуленків. Ще не відомо, чим вони дихають!

Сергеєв вийняв з теки, що лежала перед ним, аркуш паперу, поклав на стіл. Хотів дістати олівець, але в останню мить передумав. Він подивився на Майю, провів поглядом по її фігурі, зупинився на спідниці.

Жінка зрозуміла його без слів.

Сергеєв не повів свого агента до сусідньої кімнати, до ліжка, бо й ліжка у квартирі не було. Все сталося тут, на кухонному столі, причому Майї навіть не прийшлося розстібати кофту.

Все відбулося, як завжди, мовчки, а сьогодні навіть швидше звичайного. Сергеєв декілька разів вигнувся, від блаженства закотив очі і вже наступної миті став заправляти штани.

Майя деякий час продовжувала лежати на столі, відходячи від того, що відбулося.

Коли це сталося уперше, Майю, природно, пік звичайний жіночий сором. Тоді Сергеєв просто брутально домігся її і зґвалтував. Розуміючи, що ніхто їй не повірить (а якщо і повірить, то сприйме це зовсім не так, як вона хотіла б), Майя Білецька нікому не призналася у тому, що трапилось із нею. Вона гадала, що це був банальний чоловічий порив задовільнити свою потребу, але наступного разу, коли Майя прийшла із черговим донесенням, це повторилося знову. І так кожного разу. Вона вже не пам’ятає, коли їй стало байдуже від того, що з нею робить Сергеєв.

– Вставай, чого розляглася! – грубо озвався Сергеєв. – Тобі ще треба написати на папері все, що мені наговорила!

Майя підвелася. Вона не спішила одягатися, але й не рішалася сказати слова, які вже давно пекли душу.

– Я більше так не можу! – тихо мовила вона.

– Що не можеш? – не зрозумів Сергеєв. – Ти відмовляєшся допомогти нам виявляти ворогів народу?

– Ні, я не про те! Цього більше не хочу!

– Ах цього! – протягнув Сергеєв. – То я тобі противний!

– Ні, але в мене є чоловік…

– Чоловік? А ти правильно сказала: є чоловік. А чому він у тебе є, ти не питала себе?

– Що ви хочете цим сказати? – не зрозуміла Майя.

– Ти ж хочеш, щоб твого націоналіста залишили у спокої?! – чи то запитав, чи ствердив Сергеєв.

– Чому націоналіста? – поцікавилася Майя, надіваючи спідницю.

На що куратор усміхнувся:

– А ти ніколи не запитувала себе, чого це твого Степана досі не арештували?

Запитання змусило Майю закам’яніти.

– Він чесний більшовик! – спробувала заперечити вона.

– Усі так кажуть! Ми арештували майже всіх западенців, що приїхали до Радянської України. Вони всі виявилися ворожими агентами. Де вони зараз? Ти щось чула про Соловки? Отам вони всі і є! Всі, крім твого Степана. І тільки для нього зробили виняток! Тебе не цікавить, чому йому така честь?

Майя мовчала.

– Так я тобі скажу! Він буде спокійно жити і працювати у своєму видаві доти, доки ти будеш чемною і виконуватимеш все, що ми скажемо, – безжально говорив Сергеєв. – Якщо ти так любиш свого западенця, то будеш чемною і слухняною. А то буде твій Степан працювати не у головному видавництві Радянської України, а десь за полярним кругом видавати газету «Сонце сходить і заходить»! Ти зрозуміла?

Майя опустила голову, ховаючи свій сором, але все ж кивнула нею.

– Чемна! – похвалив її Сергеєв. – І не переживай так! Ніхто про нас не буде знати. Я не збираюся з ніким тебе ділити. А твій чоловік навіть не буде про нас знати! Адже тобі не хочеться, щоб він дивився на тебе, як на повію!

Цього Майї хотілося менше за все.

– От і добре! А зараз сідай за стіл і опиши все, що ти бачила нині, – наказав Сергеєв. – І нічого не приховуй! Чує моє серце, що цей Вашуленко не той, за кого себе видає. Так, і не одягайся сильно! Я хочу ще! Дай мені десять хвилин. За цей час ти встигнеш написати…

Майя Білецька повернулася додому, коли ще не стемніло. Степана не було. Видно, він прийде пізно, сповна використавши шанс на додатковий вихідний. Майя роздягнулася й знесилено впала у ліжко. Зараз їй хотілося лише одного: кудись провалитися, у глибоку-глибоку безодню, щоб не бачити нікого – ні противного начальника зміни Власа Коробльова, ні куратора Сергеєва, ні навіть… Степана. Жінці здавалося, що чоловік уже здогадується про її подвійне, а тепер уже й потрійне життя, і колись настане момент, і їй доведеться розповісти Степанові все. Чи пробачить він її? Чи зрозуміє, що причиною, через що вона згодилася на це все, було лише бажання огородити його від жахливої долі?

Чи просто назве її повією, як говорив Сергеєв?

Тут Майя чи не уперше подумала, що не знає його імені.

4

Після того як молодь не послухалась і таки здійснила, здавалось би, неможливе вбивство Броніслава Перацького, для Організації Українських Націоналістів настали важкі часи. Ситуація виглядала так, що ОУН була, але на західноукраїнських землях її… вже не існувало. Упродовж декількох днів до атентату і після нього польська кримінальна поліція заарештувала практично усе керівництво Крайового Проводу, включаючи усіх причетних до нашумілого вбивства. Дивним чином безпосередній виконавець атентату – Григорій Мацейко – зумів не те, що вижити, хоч у це мало хто вірив, але й спокійно, без пригод, добратися спочатку до Любліна на конспіративну квартиру, затим до Львова, а вже потім через чехословацький кордон опинитися у безпеці.

Іншим пощастило менше.

Крайовий Провід на західних землях був найвідповідальнішою і водночас найнебезпечнішою ділянкою в організації ОУН. Люди там надовго просто не затримувалися: від часу створення ОУН – а це від лютого 1929 року – на посаді Крайового Провідника змінилося семеро чоловік, причому двох з них – Юліана Головінського та Степана Охрімовича – вбили поляки. Але ще ніколи поліція не арештовувала одразу всіх!

Якби не вбивство польського міністра, несподіваний арешт Степана Бандери напередодні варшавської акції закінчився так, як закінчувалися усі попередні: через день-два його випустили б, щоправда, без обов’язкових у таких випадках вибачень. Зрештою, нічого проти Бандери у поліції не було – так, звичайна профілактика перед важливою зустріччю воєвод. Так би і сталося, але громом серед ясного неба стала звістка з Варшави: український націоналіст стріляв у міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який того ж дня помер. Тут у поліції згадали про дивний документ, який надійшов від того-таки Перацького. Не відомо, що хотів сказати цим жестом міністр, приславши на воєводства повідомлення, що на нього ОУН готує замах. В усякому разі жодних вказівок, що робити з цим документом, місцева поліція не отримала. Складалося враження, що сам міністр Перацький не вірить у можливість такого розвитку подій. Коли ж Степана Бандеру вже хотіли випускати, вчасно для поліції (і, відповідно, невчасно для Крайового Провідника) надійшла звістка з Варшави. Тоді львівська поліція, нарешті, згадала про попередження.

Якщо хтось в ОУН сподівався, що поліції нічого не відомо про їхню організацію, то, напевне, був би розчарований, дізнавшись, що та знала про них все. Дивно, але розпорядження поки що не чіпати оунівців виходило від самого Перацького – міністр внутрішніх справ цим жестом сподівався спонукати непримиренних українців до співпраці. Нарада із воєводами, запланована на п’ятнадцяте червня, була першим пунктом цього плану.

Смерть Броніслава Перацького остаточно перекреслила ці плани, як і знищила ті маленькі паростки довіри, які ще були у місцевої поліції. Тепер же доля заарештованих оунівців була незавидною.

Упродовж тижня після вбивства усі, хто так чи інакше виявився причетний до нього, опинилися у тюрмах – від Львова до Варшави та Данциґа. Для цього десь на півночі у білоруських лісах у мало кому відомому містечку Береза-Картузька колишні казарми російського Сто п’ятдесят першого П’ятигорського піхотного полку спішно перебудовувалися для прийому перших противників правлячого режиму. Хоч із самого початку у Варшаві було вирішено, що перебування у таборі не повинно тривати більше двох місяців, його перший комендант, інспектор познанської поліції Ян Греффнер, вирішив не звертати увагу на такі дрібниці. В’язнів, яким «пощастило» першими переступити ворота ізоляційного табору, зустріли голі стіни колишніх казарм, де не було навіть звичайних нар – про них адміністрація вирішила подумати пізніше.

Серед цих «піонерів» був і Роман Шухевич. Його арештували через три дні після вбивства Перацького – строк досить малий, щоб втекти кудись далеко, але водночас достатній, щоб замести всі сліди. Оскільки проти нього поліція не мала достатніх доказів причетності до вбивства міністра, Шухевича відправили до нововідкритого концтабору, адже туди саме відправляли таких, які були «без достатніх доказів вини». Дивно, але саме це і врятувало Романа Шухевича від того, що він не зайняв місце поруч із усіма іншими: на суді він виступав лише як свідок.

Такий стан на землях Галичини – найважливішому напрямку роботи – не міг не непокоїти Головний Провід ОУН, тому наприкінці літа Євген Коновалець зібрав своїх людей. За вікном досить ошатного будинку у Швейцарських Альпах відкривався чудовий вид на недалекі гори. Десь там, значно південніше, уже у Франції, височів величний Монблан, але звідси його не було видно, як і не було бажання говорити про щось інше, ніж те, що і привело їх сюди.

Євген Коновалець вирішив провести збір не в самій Женеві, де за ними можна було спокійно спостерігати, а вибрав невеличке містечко на самому французькому кордоні. Тут, у курортній місцевості, можна було водночас загубитися серед численних відпочивальників і мати більше шансів виявити, коли за тобою слідкують.

Пансіонат, де зібралися найближчі соратники, примикав до самої гори, що була природною межею містечка з півдня; а на півночі лежала Женева, звідки і приїхав Євген Коновалець. Інші учасники зібрання прибули окремо.

За інших, не таких трагічних обставин, Євген Коновалець навіть був би радий зустрітися із своїми помічниками, які стали його друзями. Тоді можна було просто узяти напрокат лижі і піти у гори, де сніг не зникав навіть улітку. Полковник любив це чисте холодне гірське повітря, навіть час від часу вибирався із сім’єю в гори, щоб покататися або просто помилуватися мальовничими краєвидами.

Але зараз нікому з присутніх у кімнаті на другому поверсі пансіонату було не до місцевої екзотики, бо зібралися вони не для того. Голова ОУН окинув поглядом присутніх. З Ріко Ярим доля звела у далекому двадцятому році, коли вони разом перебували у таборі для інтернованих вояків УНР. Тоді Коновальцю припав до душі цей високого зросту і нормальної статури сотник із блискучими скельцями пенсне. Хоч він і говорив українською із сильним акцентом і, бувало, під час розмови не встигав підбирати слів, бажання бути саме українцем не могло не подобатися Коновальцю. Коли ж виявилося, що практично ніхто не знає про його справжнє походження – хтось казав, що він німець, інші стверджували, що Ріхард Ярий є чехом, а свояк Коновальця Андрій Мельник припускав, що той має німецьке та єврейське коріння, – навіть постало питання про те, чи можна йому довіряти таку важливу справу. Проблема вирішилася сама собою, коли стало зрозуміло, що практично більше ніхто, окрім Ярого, не має таких зв’язків із німецьким істеблішментом. Мабуть, тут певну роль відіграло його напівнімецьке походження. Ріко Ярий був із Коновальцем протягом усіх цих років і жодного разу не пошкодував про свій вибір. Щоправда, тепер від природної статури Ріко не залишилося й сліду, він погладшав, буйна чуприна поступилася місцем блискучій лисині; напевне, єдиним, що залишилося від колишнього Ярого, було пенсне і досі неправильна українська вимова.

Ярославу Барановському недавно виповнилося двадцять вісім років, але попри свій молодий вік він встиг побувати у «Летючій бригаді», котра здійснювала експропріації грошей у поляків, відсидіти за це три роки, навіть пережити недовіру, що сталася через зраду старшого брата Романа. Зрештою, це не стало причиною того, щоб Коновалець перестав йому довіряти. На недавньому з’їзді Центрального Союзу Українського Студентства його обрали президентом, а вже у цій якості став секретарем у Проводі Українських Націоналістів, фактично, його, Євгена Коновальця, особистим секретарем. Голова ОУН довіряв йому дедалі більше, навіть попри своє не надто шанобливе ставлення до молоді.

Дмитро Андрієвський був майже ровесником Коновальцю, і той відносив його до «стариків». Він хоч і не мав такого «послужного» списку, як Ріко Ярий чи навіть Барановський, все ж був серед засновників ОУН і відповідав за зовнішню розвідку. За влучним висловом Коновальця, Андрієвський тримав руку на пульсі усієї Європи.

Андрій Мельник прибув до Швейцарії останнім і майже випадково. Свого часу він познайомився із люксембурзьким князем Феліксом, коли той приїжджав на Галичину на запрошення Митрополита Андрея. Вражений прийомом князь запросив Мельника до себе, і ось той уже повертав додому. Дорогою він просто не міг не відвідати свого свояка – вони з Євгеном Коновальцем одружені на рідних сестрах. Крім того, саме Мельник, хоч офіційно і не належав до керівництва ОУН, на прохання свояка привіз із Галичини найсвіжіші новини.

Саме до нього першим і звернувся Євген Коновалець:

– Андрію, нам цікаво послухати саме від тебе про становище Організації на Галичині. Тим більше що ніхто інший це не зробить.

На відміну від інших, що прийшли з портфелями і поклали перед собою теки з паперами, Андрій Мельник не користувався жодними записами: проживаючи на окупованій Галичині, він навчився покладатися лише на свою пам’ять, а вона його ніколи не підводила.

– Ми з тобою вже говорили про це у мене вдома, але прошу повторити для інших!

– Так, Євгене! Ти правий! – згодився Мельник. – Весь Крайовий Провід розкиданий по тюрмах чи не по всій Польщі. Робота Проводу паралізована.

– Насамперед скажи, чому наш категоричний наказ згорнути заплановану акцію так і не був виконаний.

– Та тому, що молодь просто не встигла це зробити! – відказав Мельник. – Бандера отримав телеграму увечері тринадцятого червня; було вирішено відправити до Варшави молодшого Шухевича зранку наступного дня, але до Романа дійшла звістка про арешт Крайового Провідника. Гадаючи, що поліція вийшла на його слід і виконавці атентату вже арештовані, Шухевич до столиці не поїхав. Хто ж знав, що арешт Бандери був лише превентивним?

Присутні слухали Мельника не перебиваючи.

– Вже після того як з Варшави прийшла звістка про атентат, поліція взялася за Крайовий провід по-справжньому, – продовжував Мельник. – Складається враження, що там знали про нас все, лише не рішалися приступати до серйозних дій.

– Це й не дивно, особливо після того, як до поліції потрапив архів Сеника! – подав голос Ріко Ярий і подивився на Барановського. Від таких слів тому стало не по собі.

Саме Ярослав Барановський разом з Омеляном Сеником відповідали за празьку частину звітів, протоколів та інших записок Проводу Українських Націоналістів, яка невідь-яким чином потрапила спочатку до рук місцевої поліції, а вже потім й до Варшави. Оскільки сам архів був у безпосередньому володінні Сеника, то й претензії за його втрату стосувалися саме його. Ярослава Барановського ніхто прямо не звинувачував, але раптом сплила історія з його братом.

Тут на допомогу молодому Барановському прийшов Андрій Мельник.

– Ваші звинувачення, пане Ярий, не мають підстав, – сказав він. – Активні арешти наших людей на Галичині почалися іще задовго до того, як до рук поліції потрапив наш архів. І лік йде на сотні, повірте мені!

– А конкретно? – запитав Андрієвський.

Мельник на хвильку замовк, неначе йому потрібен був час, щоб видобути потрібну інформацію зі своєї голови.

– Починаючи з двадцять дев’ятого року – року, коли постала ОУН, – до кінця тридцять третього було засуджено сімсот вісімдесят членів Організації, а заарештовано удвічі більше. Суди просто не змогли довести їхню вину. Тут файно спрацювали адвокати. Смію зауважити, пане Ярий, що це сталося ще до того, як до поліції потрапив наш архів.

– Та я нікого й не збирався звинуватити! – виправдовувався Ярий.

Дискусію, яка ще не встигла розгорітися, зупинив Коновалець.

– Прошу заспокоїтися! – остудив він. – Ніхто нікого не буде звинувачувати! Ми вже провели своє розслідування! Все це банальний збіг і не треба на ньому зупинятися! Андрію, що з найновішими арештами?

– Так! Заарештували тринадцять чоловік, практично всіх, хто був причетний до атентату, – продовжив Мельник. – Найстаршому Богданові Підгайному тридцять років, наймолодшій Катерині Зарицькій – двадцять. Таким чином поляки арештували всіх причетних до атентату.

– За винятком самого виконавця! – вставив Андрієвський.

– Так, Григорій Мацейко зараз перебуває на борту лайнера, який прямує до Арґентини.

– А чи не поспішили ми з його відправкою? – засумнівався Барановський. – Чому б його не використати у суді? Це було б бомбою!

– Одна бомба вже була! – їдко сказав Ярий. – Та, що не вибухнула! До речі, чому вона не вибухнула?

Дмитро Андрієвський виявився найбільш обізнаним.

– Наші хіміки використали занадто грубе скло, – мовив він. – Капсуль його не пробив, що і врятувало боївкара. Добре, що він мав із собою револьвер!

– То ще не знати, чи добре! – озвався Ярий.

Голова ОУН зітхнув.

– Те, що Мацейко втік, то добре! Для суду там назбиралося досить! Гадаю, що «Лис», – Коновалець говорив про Степана Бандеру, – не розгубиться. Потрібно перетворити майбутній суд у трибуну наших ідей. Треба, щоб світ дізнався про нашу боротьбу.

– Зрештою, потроху так і робиться! – озвався Андрієвський. – Зараз в Європі газети пишуть про цей атентат і при цьому наголошують, що це зробили українці Галичини. Не русини Малопольщі Всхуднєй, а саме українці Галичини! Переконаний, що «Лис» не забариться використати це, якщо справа дійде до суду.

– Так, він це не пропустить! – згодився Мельник. – От тільки якою буде відплата!

– А щоб цього не сталося, треба їм надати добрих адвокатів, – сказав Коновалець.

– Вже! – повідомив Андрієвський. – Четверо наших юристів згодилися їх захищати. Це дійсно файні адвокати!

– Майте це на увазі! – сказав Коновалець. – І передайте нашим, щоб трималися. Вони не самі. Гадаю, буде не зайвим, якщо наші газети кожного разу писатимуть про цю дванадцятку. Не треба допустити, щоб про них забули. А якщо так, то й інші хоч рядком, але згадають.

– Може, варто дати знати «Сичу»? – Дмитро Андрієвський говорив про Романа Сушка, який зараз перебував в Америці за завданням ОУН.

– Слушна думка! – похвалив Коновалець. – Зв’яжіться з ним, нехай він підключить до цього тамтешню українську пресу.

Він підійшов до вікна, звідки відкривався чудовий краєвид на Альпи, деякий час дивився на них і думав, чи вдасться йому знову вибратися з родиною в гори. Останні новини із міграційної служби Швейцарії приємними аж ніяк не назвеш: там Коновальцю дали знати, що його перебування у кантоні Женеви декому не до вподоби.

Голова ОУН обернувся до присутніх.

– Тепер про Крайовий Провід, – продовжив він. – Яким би не було рішення суду, Крайовий Провід повинен працювати. Будемо вважати, що «Лис» зробив свою справу. Кого запропонуєте йому на заміну?

– А Мащак? – здивувався Мельник.

Він говорив про Осипа Мащака, якого обрали Крайовим Провідником місяць тому.

– Поки ти, Андрію, пив французьке вино зі своїм князем, поліція встигла арештувати наступника «Лиса» і він зараз чекає своєї долі у сусідній з ним камері Бригідок.

Це для Андрія Мельника стало неприємною новиною.

– Ти найбільше знайомий із ситуацією в Краї, – говорив Коновалець. – Кого ти пропонуєш на Крайового Провідника?

Мельник задумався.

– Отак одразу я не можу сказати, – непевно сказав він. – Є, звичайно, у мене одна людина на приміті, але…

– Хто він? – швидко запитав Коновалець, неначе побоюючись, що Андрій передумає.

– Такий собі Олекса Гасин.

– Хто він?

– Закінчив Політехніку; коли служив у польському війську, закінчив школу підхорунжих, причому мав друге місце. В Організації вже чотири роки.

– Скільки йому?

– Двадцять сім років. Був особисто знайомий зі Степаном Охрімовичем та Бандерою.

– Тобто робота у Крайовому Проводі не буде для нього чимось новим?

– Ні, але…

– Ніяких «але»! – заперечив Коновалець. – Зустрінься з ним і передай наше рішення. Саме такі люди – навчені і вже досвідчені – і потрібні нам.

– Та я не проти того, щоб «Лицар» – а саме таким є його псевдо – працював в Організації! – сказав Мельник.

– Тоді чому ти проти того, щоб саме він став Крайовим Провідником?

– Сам кажеш, що довго на цій посаді люди не затримуються! Боюся, що ця участь чекає і Гасина. То чи не краще притримати його для важливіших справ? Гадаю, він згодиться нам! А так два-три місяці – і «Лицар» складе компанію своїм попередникам! Місць у Бригідках вистачить всім!

– За інших обставин я згодився б з тобою, – сказав Коновалець. – Та навіть тепер я згодний з тобою, але, на жаль, у нас немає вибору. Тому…

Голова ОУН обвів поглядом присутніх.

– Може, у когось є заперечення проти Олекси Гасина? – запитав він. – Немає? Тоді, Андрію, що робити – знаєш! Сподіваюся, ми не помилимось у своєму виборі.

– «Лицар» не підведе! – упевнено сказав Мельник.

– От і славно! Ми ще раз зустрінемось після вечері, треба обговорити деякі внутрішні справи, а зараз я вас відпускаю, – сказав Євген Коновалець. – Кожен може зайнятися собою.

Присутні підвелися з-за столу.

– Андрію, пройдемося? – запитав Коновалець Мельника, коли вони залишилися удвох.

– Залюбки! Заодно порівняю Альпи з Карпатами.

– І не пробуй! Зовсім не те! Хоч мені і не доводилося бувати у наших Карпатах, знаю, що вони програють Альпам.

– Готовий з тобою поспорити, – відказав Мельник.

Коновалець усміхнувся.

– Так, тут справа смаку! Що ж, пішли!

Містечко виявилося не таким і великим навіть за швейцарськими мірками, але вже поверхневий погляд підказував, що людей на вулицях було значно більше, аніж їх могли умістити ошатні будиночки.

– Це так звані «денні» туристи, – пояснив Євген Коновалець, коли вони з Андрієм Мельником йшли освітленою серпневим сонцем вулицею. – Курорт усіх не умістить, тому туристи оселяються у селах навколо нього, а сюди приїжджають лише на день. Так дешевше!

Повз них пройшла весела компанія дівчат. Євген провів їх поглядом.

– Знаєш, Андрію, іноді я заздрю цій безтурботності, – сказав він. – Буває находить якась хандра, особливо після подібних новин, як от сьогодні, хочеться кинути все і ні про що не думати.

– І надовго тебе вистачає? – поцікавився Мельник, здивований такій відвертості шваґра.

– Ненадовго! Коли присвятив себе боротьбі, то вже не можеш без цього жити. Як подумаєш, як є там, то одразу все повертається на свої місця. По суті, Андрію, хто що б там не говорив, але ми, саме ми, ветерани, посилаємо цих дітей у тюрми.

– Якби вони самі не бажали цього, ми нічого не зробили б, – заперечив Мельник.

– І все ж неспокійно на душі! Серед цих дванадцяти, яких арештувала польська поліція, ще жодного одруженого. Скільки їм дадуть? Двадцять років? Кару смерті? Та навіть двадцять років! Вийдуть вже такими, що про дітей і думати пізно. А там дві дівчини! Хто у сорок народжує? А ми сидимо тут у спокої, дивимось на швейцарських лижниць і роздумуємо про нашу боротьбу. А вона передбачає нові арешти і нові тюрми.

Мельник скрушно похитав головою.

– Не подобається мені твій настрій! – признався він.

– Та мені самому він не подобається! Певно, що виною цьому є спокійна Європа. Вона стомилася від великої війни і не хоче навіть помічати того, що світ вже не такий, яким він був десять років тому. Тоді люди були упевнені, що лише божевільному захочеться знову відкрити цей ящик війни, перед яким сумнозвісний «ящик Пандори» виглядає безневинною музичною шкатулкою. Але світ змінився і не у кращу сторону.

Андрій Мельник деякий час йшов мовчки.

– Ти гадаєш, буде війна? – обережно запитав він.

– Переконаний! Ти читав Гітлера?

– «Майн кампф»? Доводилося. І то буквально недавно. Князь Фелікс є якщо не шанувальником рейхсканцлера, то принаймні слідкує за ним.

– І правильно робить! Люксембург якраз лежить між Німеччиною та Францією, на яку у німців виріс великий зуб.

– Але ж німці слабкі! У них немає війська!

Коновалець дивно подивився на Мельника:

– Ти упевнений у цьому?

– Але ж Четвірка не побачила жодного відхилення від Версальського договору!

– Великі держави не побачили, бо не хотіли бачити! Тільки боюся, що коли вони нарешті побачать, то буде пізно, – відказав Коновалець і повторив: – Надто пізно!

– Тобі це звідки відомо? – дивувався Мельник.

Євген Коновалець хитро усміхнувся і показав уперед. До них жваво наближався Ріко Ярий. Андрій Мельник зрозумів, що хотів цим сказати Голова ОУН: Ріко був зв’язковим між Організацією та абвером. Навіть тепер, коли співпраця між ними звелася до мінімуму, Ярий не порвав із своїми старими контактами у німецькій військовій розвідці…

Дмитро Андрієвський дотримав свого слова, й українська газета «Свобода», яка виходила у США, підключилася до висвітлення підготовки процесу над членами ОУН. Хоч вона і раніше відводила подібним подіям декілька рядків, тепер же це були окремі замітки, а то й цілі статті. Такій приємній для себе зміні особливо зрадів Василь Мороз.

Кожного разу, купуючи «Свободу», він несвідомо шукав на її сторінках згадку про брата Федора. Коли при їхній зустрічі той випадково проговорився про свою причетність до тоді ще Української Військової Організації, Василь не переставав переживати за долю середульшого брата. Йому дуже хотілося ще раз приїхати додому і попередити Федора бути обережнішим. Василеві здавалося, що саме його слова зможуть убезпечити брата від необережного кроку. На біду, Василь не те, що не міг відвідати родину на Галичині, він ці роки взагалі ледве зводив кінці з кінцями. Велика депресія, що охопила весь світ, особливо боляче вдарила саме по Сполучених Штатах, звідки і почалася. Перші роки були вкрай важкими, роботи не було навіть тимчасової і хоча б за їжу. Вони з сім’єю жили на виплати, що їх надавав Союз Гетьманців Державників у Північній Америці, і незмінними безплатними обідами, причому якщо виплати поступали дуже нерегулярно і не у такій сумі, що можна було на них жити, то за мискою супу довелося вистояти довжелезні черги.

Ситуація змінилася у тридцять другому році, коли під час президентських виборів тодішній президент Герберт Гувер провально програв вибори Франкліну Делано Рузвельту. «Новий курс» останнього спочатку помалу, а потім дедалі сміливіше, дозволив поступово нормалізувати становище в країні.

Яким же полегшенням була звістка про те, що Генрі Форд знову відкриває заводи. Спочатку Василь переживав, що може і не потрапити до тих щасливчиків, яким пощастить знову повернутися до роботи, але все вирішилося найкращим чином: розуміючи, що часу вчити необізнаних у такій специфічній роботі немає, дирекція заводу зробила ставку на колишніх робітників. Так Василь Мороз та Іван Кандиба знову стали біля конвеєра «Форда».

Невідь-яким чином Фрідріх Ведемайер, у котрого дружина Василя Анна свого часу працювала прислугою, зумів вибратися із боргової ями, куди потрапив одразу після «чорного четверга» двадцять дев’ятого року[5]. Ведемайєри знову попросили Анну, щоб та працювала у них. Оскільки власні дочки Морозів – Олусь та Марта – були вже майже дорослі і їх можна було залишати самих, то у такі непевні часи робота чоловіка та дружини вважалася за неймовірне щастя. Звичайно, гроші, котрі обоє Морозів приносили додому, не йшли ні в яке порівняння з тим, що вони отримували до «великої депресії», але тепер хоч не треба було чекати на чергову подачку від будь-кого.

Розуміючи, що зараз у нього немає жодної можливості приїхати додому (і через кошти, які доведеться витратити на дорогу туди й назад, і враховуючи ту обставину, що повернеться він знову безробітним), Василь як міг обережно натякав Федору у черговому листі, щоб той був обережний.

Василь не знав, що середній брат одразу розгадав його натяки. Хоч вони й були даремними, але ті слова Василя на львівському вокзалі «Будь обережним, братику!» він запам’ятав назавжди.

Тому, повернувшись з чергової зміни і нагодувавши дочок, Василь розгорнув газету «Свобода». Анна ще не повернулася від Веденмайєрів, і чоловікові ніхто не заважав дещо відключитися від повсякденних турбот. Як і хотів Євген Коновалець, газета стала писати про події в Галичині та про процеси над членами ОУН значно частіше, ніж це робила до того. Вчитуючись у текст, Василь півсвідомо шукав серед прізвищ брата Федора.

На його радість серед тих, кого арештувала польська поліція, Федора Мороза не було.

5

Мені здається – висновок є очевидним: необхідні такі табори, як Соловки… Саме цим шляхом держава швидко досягне однієї зі своїх цілей: знищити в’язниці.

М. Горький. Нарис «Соловки»

Спершу Осип Букшований навіть не повірив своїм очам: біля причалу на воді стояв пароплав, а над його великим гребним колесом півколом виднівся напис «Гліб Бокій».

Колишній підлеглий голови Спеціального відділу ОДПУ навіть не підозрював, що на честь його начальника назвали цей зловісний корабель. Незважаючи на трагізм ситуації, у котру він потрапив, Осипу стало навіть весело. Колись Гліб Бокій відправляв його на рідну Галичину для виконання спеціального завдання, що змінило його життя, а тепер той-таки «Гліб Бокій», але вже не людина, а пароплав, відвезе його далі на північ.

Куди проляже його дорога, Осип Букшований знав. На відстані шістдесяти кілометрів на північний схід від порту Кем у Білому морі лежали Соловецькі острови, місце святе і водночас пекельне, про що не забарився повідомити колишній ієромонах одного з колишніх підмосковських монастирів Афанасій. Зрештою, нічого дивного у тому не було: тут усі були колишні – і монахи, й розвідники, і міністри.

– Господи, навіть не побоялися гріха! – сказав Афанасій.

– Ви про що, отче? – запитав Букшований.

– А ви придивіться уважно до напису. Навіть не могли замалювати справжній напис!

Осип придивився. Дійсно, напис «Гліб Бокій» намалювали поверх іншого, більш древнішого, причому пізніший не зміг закрити попередній. «Святий Савватій».

– Колись цим кораблем возили до монастиря богомольців, – говорив Афанасій. – Соловки колись славились на всю велику Русь своїми подвигами. Колись їх заснували монахи Савватій та Герман. Мене завжди тягнуло сюди, але судилося лише тепер.

– А мені хотілося побувати на могилі нашого отамана Калнишевського, – подав голос Михайло Полоз. – Як бачите, отче, наші мрії збудуться. От тільки не впевнений, що це принесе нам задоволення.

Він був третім у компанії, з ким спілкувався Букшований. Ще півроку тому Полоз був заступником голови бюджетної комісії ЦВК СРСР, аж поки в ОДПУ згадали, що його прізвище фігурувало під час московського процесу «УВО». Цього виявилося достатньо, щоб у січні його зняли з усіх посад, виключили з рядів ВКП(б) й заарештували. З ним довго не возилися. Короткий суд і – довгий десятирічний строк за причетність до «УВО», спробу утворити Українську буржуазно-демократичну республіку, замах на керівників партії та уряду. На щастя, Полоза не звинуватили у спробі замаху на Сталіна – після такого у звинувачуваного лише один вирок – найвища міра соціального захисту.

– Потрібно дякувати за все, що нам посилає Господь! – відказав монах Афанасій.

– Навіть за це?

Михайло Полоз показав на причал, де тривала посадка на пароплав і куди, власне, прямував увесь етап, у якому прибув Букшований. Ув’язнені – хто з валізами, мішками, сумками, плахтами, а хто з пустими руками – проходили живим коридором, утвореним десятком озброєних червоноармійців, і зникали у трюмі «Гліба Бокія». З вигляду сам пароплав був невеликий, мало місткий, але людський потік не стишувався і не ставав меншим. І вся ця маса зникала у ненаситному череві-трюмі корабля. Туди прямувала й наша трійка.

За весь час, коли потяг віз Осипа Букшованого від ще столиці Радянської України Харкова до цього заполярного міста, він жодного разу не зустрів знайоме обличчя, хоч і серед засуджених за приналежнісь до «Української військової організації», і колишніх старших Галицької армії у нього були і знайомі, а то й приятелі. Видно, організатори подібних процесів, що відбувалися в СРСР, зробили так, щоб їхні колишні фігуранти не перетиналися і почувалися самотніми та покинутими. Осипові Букшованому у цьому навіть пощастило: він потрапив в останню хвилю арештів, його тримали окремо, на допити водили лише якихось чотири місяці – термін до смішного малий у порівнянні з іншими, а після винесення вироку (десять років) майже рік провів у харківській тюрмі, чекаючи на етап. Коли ж він нарешті дочекався своєї черги, з-поміж таких же арештантів знайомих не було.

Але недоля знаходить вихід з усіляких ситуацій. Серед «попутчиків» у вагоні були соціально близькі до конвоїрів елементи – звичайні кримінальники. Вони виявилися не такими небезпечними, як політичні, котрі тут були у меншості. Тут Осипу усміхнулася удача. Вже з першого погляду вурки виділили його з-поміж інших, безпомилково вгадавши у ньому колишнього співробітника ОДПУ – «сука», а те, як до нього ставилися конвоїри, – «велика сука». Таких на етапах не любили і, траплялося, до місця призначення вони не доїжджали. Колишній отаман Галицької армії доїхав. Мало того, він навіть зміг забезпечити собі найближче майбутнє. Розуміючи, що його нові компаньйони здатні на все, він пристав на пропозицію зіграти в карти. Ставкою було його власне життя. Навіть тепер Букшованому ставало весело, коли він згадував цю «партію зі смертю».

Доки в картярських справах, вурки так і не зрозуміли, звідки у цього артиста[6] щоразу опинялися козирні карти, котрі вони самі ховали у себе в рукавах. Першою партією Букшований виграв своє власне життя; після другої забезпечив собі найближче майбутнє. Коли ж ошелешені вурки зажадали відігратися, Букшованому вдалося витягнути з «власності» компаньйонів Михайла Полоза та брата Афанасія, вурки одразу втратили до нього інтерес. Далі Осип міг не боятися за своє життя: карточний борг – святий! Він так і залишився для кримінальників нерозгаданим. А Букшований про себе тішився з безпорадності вурків та подумки дякував іранцю Зайнабу ад-Сахиму, з котрим доля звела його у пісках Месопотамії. Не знаючи, чим зайняти себе у ті години, коли оточені англійці не турбували об’єднані сили німців та арабів, Зайнаб навчив свого командира секретам гри у карти. Взагалі-то Осип умів грати із самого дитинства, але перед арабом був безсилий. Його тузи, котрі він збирав і приберігав для фінальної сцени, незбагненним чином опинялися в іранця.

Зайнаб не був жадним, радо поділився із українцем своїм секретом, висловив сподівання, що це колись стане у пригоді. Як виявилося, стало і навіть врятувало йому життя.

От тільки чи надовго! Там, куди їх везуть, навряд чи зустрінуть квітами.

Їхня трійка зійшла на палубу пароплава чи не останньою. Їх не «маринували» у холодному трюмі, як тих, хто спустився туди першим. Щоправда, вільного місця там не залишилося зовсім, тому двері зачинилися якраз за спиною Михайла Полоза – йому «пощастило» бути останнім.

У трюмі було тісно, повітря затхле, просякле людським потом, виділеннями і чомусь запахом риби, та таким гострим, неначе спресовані в’язні справді перетворилися на тюльку в бочці. Тут усі стали рівними: і «політичні», і кримінальники, і селяни-повстанці із Середньої Азії, і туркменські басмачі. Були й ті, хто не зміг себе віднести до жодної з цих груп. Зараз всі вони стояли впритул один до одного, у темряві і смороді, зрівняні й однаково безпорадні. Їм залишалося лише сподіватися, що їхня подорож не затягнеться.

На біду, у конвоїрів були інші плани. Невідь-чому пароплав «Гліб Бокій» простояв біля причалу ще добрих п’ять годин, аж поки нещасні в’язні почули якесь вовтуження за стійкою трюму, потім запрацювали двигуни, і нарешті судно підійшло від причалу. У трюмі почулося полегшене зітхання – що б там не чекало їх на таємничих островах, все ж осоружне чекання закінчилося.

Невідомо яким був «Святий Савватій», але «Гліб Бокій» аж ніяк не належав до швидкохідних суден. Нещасних шістдесят кілометрів, що відділяли Соловецькі острови від Кема (або тридцять п’ять миль, як повідомив колишній матрос із Кронштадту, який стояв поруч, затиснений між якимось мусульманином з Бухари, що не знав жодного слова по-російськи, і православним монахом Афанасієм), «тихохід» подолав за добу. Їх ніхто не збирався не те що годувати чи давати води, але навіть виводити на палубу, тому всі потреби в’язні справляли під себе, а вірніше просто в штани, бо навіть зняти їх не було можливості. Від цього рибний сморід навіть кудись зник, поступившись іншому, як з’ясувалося, навіть більш неприємному.

Але будь-яка подорож, навіть така жахлива, колись підходить до кінця. Прибув до місця призначення і «Гліб Бокій». Коли метушня за бортом стишилась, двері трюму відчинилися, і Михайло Полоз знесилений вивалився на палубу. Конвоїри одразу відійшли вбік, затуливши носи рукавами: з трюму несло запертим повітрям.

Команди покидати трюм не було, але цього і не знадобилося. Почувши п’янке вологе морське свіже повітря, в’язні самі потягнулися до виходу. Нашій трійці пощастило, що вони стояли біля виходу. Не чекаючи, коли вся маса таких же, як вони самі, нещасних ринеться на палубу, вони швидко вибралися нагору і побігли до трапу, щоб зійти на благословенний берег. Осип Букшований разом з іншими вийшов на великий плац, зусібіч оточений озброєними вартовими. Їм наказали сісти на глевку землю. Довелося чекати на інших, котрих запхали у трюм у числі перших. Як виявилося, не всім пощастило пережити цю подорож. Коли трюм покинув останній в’язень, конвоїри завернули тих, хто вибрався наверх, але ще не зійшов на тверду землю. Їм належало звільнити судно від тих, хто не пережив тісняву.

Як з’ясувалося скоро, таких виявилося багато. Ті, котрим пощастило зійти на берег, спостерігали, як з трюму час від часу виносили бездиханні тіла нещасних і складали на палубі. Процедура зайняла добру годину, аж нарешті прозвучала команда підвестися. Прибулих вишикували у довгу колону по чотири у ряду і повели дорогою вглиб острова.

Найбільш поінформований серед в’язнів монах Афанасій одразу визначив, куди вони прямують.

– До монастиря! – сказав він.

– Та ні, святий отче! – почув він збоку. – Не до монастиря, а до тюрми. Нема тут монастиря!

Як з’ясувалося вже невдовзі, то таки була тюрма. Дорога зайняла не більше півгодини, і вже невдовзі прибулі увійшли за браму, напис над якою повідомляв, що вони потрапили до управління Солтаборами. Це дійсно був монастир, вірніше, від нього залишилися одні лише споруди. Всюди панував безлад, котрого певно не було у ті часи, коли тут господарювали монахи. Зараз же про якийсь порядок ніхто не думав: ні конвоїри, ні тим більше ув’язнені, адже у кожного були свої плани: у перших – зробити життя других нестерпним, а то й просто неможливим, а другі намагалися цьому опиратися. Де вже тут було до порядку на території табору!

Так само четвірками їх розштовхали у різні будинки. Десь помістився один ряд, а кудись зайшло і декілька. Осип Букшований зі своїми товаришами по нещастю опинилися у просторій кімнаті, заставленій нарами обабіч довгого проходу, в кінці котрого стояла закіптявлена бочка. Видно, в холодні дні там горів вогонь. Стіни кімнати були полуплені, подекуди побілені вапном, що вже встигло облізти, і де-не-де можна побачити бліді зображення святих.

Побачивши це, Афанасій перехрестився.

– Тут, видно, була трапезна, – повідомив він.

– А тепер тут живемо ми!

З ближчих нар назустріч піднявся зарослий чолов’яга. Колись, ще за нормального життя, він, безперечно, мав не такий страхітливий вигляд, але зараз перед прибулими стояв худий немічний чоловік.

– Навіть не буду питати, звідки ви. Такий запах завжди мають ті, хто тільки прибув кораблем смертників. Ви з нинішнього транспорту? Хто ви? – запитав він.

– А що вам сказати? Імена? То ми можемо як на сповіді всього наговорити!

– Тоді яка стаття?

– Ото вже ліпше! П’ятдесят четверта! А у них п’ятдесят восьма[7]!

– Ви з України?

У відповідь Букшований лише кивнув головою.

– Де наші місця? – поцікавився.

– Отам! – Незнайомець показав ближче до закопченої бочки. – Вам вистачить. Вчора п’ятеро не вернуло з лісоповалу. Нині, певно, також не дорахуємось.

Осип хотів було запитати, де решта, але потреба у цьому одразу зникла. Натомість він поставив інше запитання:

– А ви?

– Я черговий, – відповів той і додав: – І хворий.

Після цих слів зникло бажання щось запитувати далі. Четверо новоприбулих, включаючи крондштадця, рушили до вказаних місць. Найпершим і найбільшим бажанням було просто лягти і витягнути стомлені добовим стоянням ноги, що вони не забарилися зробити.

Вже коли за вузькими заґратованими вікнами почорніло, до трапезної повернулися її жителі. Лише кинувши побіжний погляд на прибулих, вони розійшлися по своїх місцях. Видно, змучені, вони не мали ні сил, ні бажання з’ясовувати, хто ці новачки, звідки прибули і за що потрапили сюди. Завтра стануть такими ж, як всі, і не факт, що повернуться сюди після роботи.

Тим не менше до Осипа Букшованого підсів невисокого зросту зарослий чоловік і якийсь час довго розглядав його.

– Мені ваше обличчя видається знайомим, – українською мовою сказав він і представився: – Я Михайло Лозинський.

Осип недовірливо подивився на співрозмовника, силкуючись розгледіти у ньому щось таке, що нагадало б йому, як виглядав цей чоловік до того, як потрапив сюди.

– Ми з вами зустрічалися у листопаді вісімнадцятого року у Львові, – сказав Букшований. – Ви тоді були разом з полковником Вітовським. Я Осип Букшований.

Лозинський закивав головою.

– Так, я упізнав вас!

І усміхнувся.

– Що вас так розсмішило? – запитав Осип.

– Мені пригадалася наша розмова з тодішнім комендантом Львова полковником Стефанівим. Коли ви відмовилися виконувати його наказ залишити Львів, а заледве заново не відвоювали його у поляків, полковник зажадав вас заарештувати і публічно судити, – повідомив Лозинський.

Цього разу усміхнувся Букшований.

– Не він один! Чому ви тут?

– А чому ми всі тут? – перепитав Лозинський. – У двадцять сьомому році з дозволу радянського уряду переїхав до радянської України, навіть дали кафедру права в Інституті народного господарства у Харкові, займав посаду у Харківському інституті марксизму. Друкувався у радянській періодиці про події міжнародного життя. Через три роки разом з усіма арешт, звинувачення в причетності до УВО, до того ж мені пригадали мою участь у Паризькій конференції, де я разом з Дмитром Вітовським відстоював інтереси нашої Галичини, і ось уже рік, як валю ліс тут. Та тут багато наших. Ось там, – Лозинський показав на бородатого чоловіка, який повільно пережовував зароблений за сьогоднішній день кусень хліба, – літератор Антін Крушельницький. Так він лише півроку встиг порадіти життю тут, у Союзі. Арештували і його, і його дітей. Остап та Богдан тут же, на острові, але в іншому будинку. Дочка Володимира також тут.

Лозинський зітхнув і закінчив:

– Всі тут! А оскільки я і вас бачу, то навіть не питаю, що вас привело сюди.

– Так, це даремно, – мовив Осип, але Лозинський перебив його:

– Я не про те! Коли в тюрмі я дізнався, що належу до «Української військової організації», під час допиту мій слідчий декілька разів питав мене, коли останній раз я бачив потрібних йому людей і які саме накази передавав їм. Серед названих прізвищ було і ваше.

Осип Букшований недовірливо подивився на Лозинського.

– Що не так? Не переживайте, я не признався, що знаю вас, – заспокоїв його той. – Але, судячи з того, що ви тут, мого признання й не знадобилося.

– Я не про те! – повторив Букшований. – Зазвичай слідчі питали, що арештантам наказували робити, принаймні від мене мій слідчий хотів це почути протягом чотирьох місяців.

Михайло Лозинський криво усміхнувся.

– На відміну від вас, Осипе, мене тягнули на керівника одного з підрозділів «УВО», але, на щастя, дали лише десять років. Що ж, якщо пощастить, то у березні сорокового року я вийду на волю, – мовив він і їдко закінчив: – Якщо дозволять!

– І як тут?

– Ви ніколи не чули про СЛОН?

– Перепрошую? – не зрозумів Осип.

– СЛОН! Соловецький табір особливого призначення[8]!

– Признаюся, свого часу я читав Максима Горького.

Лозинський усміхнувся.

– Я також читав!

– І як?

– А от вам і випала нагода перевірити це. Ще до того, як я прибув сюди, всіх відправляли на материк, на будівництво Біломорканалу. Більшість там і лишилася! Коли канал здали, то й нас уже стали гнати валити ліс – як-не-як, а треба було і себе забезпечити дровами, і план виконати. А самі знаєте, яка тут публіка: письменники, інтелігенція, артисти… Які з них дроворуби! Кожного дня когось або завалить деревом, або покалічить пилою. Багато ж і не знає, як ту пилу тримати в руках! Тих, кого привалило, одразу на цвинтар, а хто покалічився – в лазарет!

– Тут є лазарет?

– Ага. На горі, в скиту Саватія.

Михайло Лозинський кивнув головою в бік зачинених дверей.

– Але не тіште себе думкою, що там вас вилікують, – сказав він. – Звідтам ще ніхто живим не вертався. Що там є, не знає ніхто, бо нікому розповісти.

Після таких слів Осип Букшований похмурнів. Йому вже видалося розкішним курортом перебування у переповненій камері харківської тюрми. Його стан помітив Лозинський.

– Та не все так погано! Є й приємні моменти.

– Приємні моменти? – перепитав Букшований. – Які, цікаво?

– Тут у нас є власний український театр.

Осипу здалося, що він не почув.

– Як це?

– А ви як гадали? Місцеве начальство, хоч і звірі, але коли тверезе, то навіть нічого собі! Ви познайомилися з черговим?

– Так.

– Це Лесь Курбас!

Від здивування Осип повернув голову туди, де, на його думку, зараз був черговий.

– Той самий? – здивовано запитав він.

– Той самий! У Харкові ви не були в його театрі «Березіль»?

– Не доводилося, – признався Осип. – Знаєте, я належав до тієї категорії, котрій було не рекомендовано відвідувати подібні заклади.

– От і матимете можливість оцінити гру наших артистів! Тут багато їх є!

Михайло Лозинський підвівся. Вже прощаючись, закінчив:

– Але спочатку треба пережити цю ніч!

І попрямував до свого місця.

Зміст цих слів Осип Букшований зрозумів вже пізніше. Вночі вдарили заморозки, що не було дивним наприкінці серпня, і незвиклі до такої різкої зміни температури новачки практично не заснули. Вони першими і почули вовтузіння за дверима. Їм не вистачило часу подумати, що відбувається, як двері відчинилися, і у трапезній з’явився одягнутий у теплу шинель старший військовий. Він підняв вгору руку з пістолетом і вистрілив. В’язні машинально поскакували з нар.

– На плац, сукині сини! – п’яним голосом крикнув комендант.

Осип не зрозумів, що відбувається, але з того, як старожили стрімко побігли до виходу, зрозумів, що подібна процедура для них не перша.

Надворі ще стояла морозна ніч, але центральний плац вже освітлювався декількома прожекторами. В’язні швидко розмістилися у майже правильні шеренги, причому між ними утворилися коридори у два кроки. Букшований стояв у п’ятій шерензі разом з Антіном Крушельницьким. Більше знайомих поруч не було.

– Що тут буде? – тихо запитав він.

Крушельницький подивився на Осипа.

– Новенький? – тільки й запитав. – Співати будемо і зустрічати сонце. Тому, молодий чоловіче, співайте від усієї душі, якщо хочете, щоб ви побачили сьогоднішнє сонце.

Букшований не зрозумів слів Кульчицького, але тут спереду знову почувся голос коменданта.

– «Інтернаціонал» почи-най!

І весь плац одразу почав співати.

Тим часом комендант походжав між шеренгами, прислуховуючись до того, як співають в’язні. Час від часу він зупинявся перед кимось, слухав спів, потім неохоче йшов далі.

– Відставити пісню! – крикнув комендант.

Він зупинився перед матросом із Кронштадта. Видно, партійний гімн у виконанні матроса видався комендантові нещирим.

– Що, троцькістська мордо, тобі не подобається наш гімн? – заверещав комендант і без жодних слів вистрілив матросу в голову.

Той мішком звалився на землю.

– Пісню почи-най! – знову прозвучала команда.

В’язні знову почали спочатку, але вже після першого куплету знову замовкли. Комендант зупинився перед якимсь азіатом, що також лише сьогодні прибув на острів. Нещасний не співав, бо зовсім не знав російської мови. Осип підозрював, що він навіть так і не зрозумів, чого його заарештували і чому відправили аж сюди, далеко на північ. Куля коменданта не дала навіть дізнатися, чим він завинив перед Радянською владою.

– Почи-най!

Так вони зустріли полярне сонце. На плацу залишилися лежати шестеро тих, хто, на думку коменданта, недостатньо завзято співав пролетарський гімн, а решту повели на роботу – повертатися до трапезної було вже пізно.

6

Тома Білецький помер саме на Страсну П’ятницю, тихо й непомітно, як і жив останні роки. Жінка Катерина з дочкою Марією якраз були у церкві, де служилася вечірня з виносом плащаниці, а коли повернулися додому, то побачили, що Тома лежить на ліжку, витягнутий у весь свій невеликий зріст, а біля нього на підлогу впав «Талергофський альманах», з котрим він не розставався. Саме ця книга було останнє, що бачив у своєму житті Тома Білецький. Видно, помер Тома вже давніше, можливо, одразу після того, як жінка з дочкою відправилися до церкви, бо тіло вже захололо, та й смерть вже зігнала з обличчя знайомі риси, і тепер Тома був схожий на інших покійників: без виразу та всього того, що різнило їх між собою.

Побачивши його, Катерина важко опустилася на лаву. Сліз не було; жінка виплакала їх, ще чекаючи чоловіка з Талергофа. Навіть усі роки після того, як він повернувся – змінений, зовсім не той Тома, якого вона знала, але тим не менш живий, – Катерина ніколи жодним словом не дорікнула своєму чоловікові: ні тоді, коли попервах той не мав сил для повсякденної сільської роботи, ні коли знову узявся за минуле, ні останніми роками, коли сили зовсім покинули його. Вона завжди знала, що це має статися, навіть готувалася до цього, але Тома, як завжди буває, помер несподівано. Уся підготовка до Пасхи, її майбутнє святкування, пішли нанівець. Все враз стало неважливим. Залишився лише розпростертий на ліжку Тома й майбутні клопоти.

Дивно, але саме дочка Марія опам’яталася першою.

– Мамо, чого ви сіли? Треба щось робити! – озвалася вона.

Катерина неначе прокинулася. Вона подивилася на мертвого Тому, підвелася й кивнула головою:

– Так, дочко, треба робити!

Вона пішла до іншої кімнати й невдовзі повернулася вже одягнута у чорне, схожа на монашку. Набираючи у цебро воду, Катерина сказала Марії:

– Піди до Василя Вовка. Скажи, що тато помер.

Почувши таке, Марія здивовано подивилася на матір.

– Але ж… вуйко Василь найбільше постраждав… – обережно відказала вона.

Ні вона, ні мати, ні перетинці, ні тим більше сам Василь не забули, що саме їхній Степан став винуватцем того, що довелося пережити родині Вовків. Зрештою, саме це було причиною, що Білецькі так і залишилися жити осторонь від усього села, стали чужими для односельців, навіть чужішими, аніж родина Гутманів. Спочатку це було продовженням того ставлення, яке панувало у селі ще від того часу, коли Тома носився зі своїм товариством імені Качковського; затим неприязнь посилилася, коли Олекса Мороз та Андрій Валько відібрали у Степана підписаний тим-таки Томою протокол, з якого перетинці дізналися, що вони заледве не квітами зустріли Червону армію як свою визволительку; не сприяв покращенню відносин і той факт, що Тома Білецький знову пристав до вже відродженого товариства москвофілів і, на відміну від сусідів, просто за так отримував гроші, коли іншим доводилося тяжко гарувати на своїх полях.

Тепер же, коли Томи не стало, раптом виявилося, що й звернутися за допомогою немає до кого. Тому Катерина і послала дочку до коваля, слушно припустивши, що той не відмовить.

Василь Вовк не відмовив. Він саме був на дворі, коли у хвіртку зайшла Марія і повідомила про новину. Василь зняв з голови шапку і побожно перехрестився. Подивившись на молоду жінку, він кивнув головою і промовив:

– Зробимо!

Марія лише кинула: «Дякую!» й побігла додому. Саме у цей момент з хати вийшла Орина.

– Чого вона приходила? – поцікавилася жінка.

– Тома помер! – повідомив Василь і додав: – Відмучився!

– Від чого? – не зрозуміла Орина. – Він нічого на городі не робив! Ні він, ні дочка! Одна Катерина тягнула всю господарку!

– То й треба їй помогти!

Як виявилося, ніхто у селі не згадав про минуле, чим міг допоміг, і вже до вечора помитий та одягнений у святочне Тома Білецький лежав на столі під вікном. Яків Смоляр обіцяв зробити труну до завтра, але так було прийнято, щоб першу ніч покійник лежав просто на столі. Аж тут виникла інша проблема: за всіма канонами церкви ховати належало на третій день, тобто у Великодню неділю. А оскільки у цей день треба веселитися та радіти Воскресінню, тому не прийнято віддаватися печалі та здійснювати панахиду, щоб не затьмарювати дні радості. Зять Томи Юрій Зозуляк, священник із сусіднього Сорочина, дорогою до Перетина заїхав до свого друга отця Петра Лісовича й домовився, що поховають тестя наступного дня, у суботу. Щоправда, той-таки канон забороняв здійснювати панахиду у самій церкві, де посередині на спеціальному столику лежала виставлена для поклоніння плащаниця. Хоч таке траплялося не раз, сусіди побачили у цьому деякий неприємний для покійного знак: значить, його діяння тут, на землі, не сподобалися там.

Тому Білецького поховали тихо, без церковного дзвону («Да молчит всякая плоть человіча…»[9]). Після похорону зазвичай збиралися у хаті, звідки винесли покійника, щоб пом’янути його, але була субота перед Великоднем, дехто з господинь ще не випік паску, та й роботи у такий день завжди не бракувало, тому зять Юрій Зозуляк запросив тих, хто проводив його тестя в останню дорогу, на дев’ять днів.

На тому й розійшлися. Розуміючи, що до завтрашнього ранку вже нічого мати з сестрою не встигнуть зробити, Єлизавета залишила в хаті привезений нею кошик з необхідними до завтрашнього дня продуктами і востаннє поцілувала маму. Пообіцяла приїхати в гості у вівторок.

Цей Великдень помітно вирізнявся від попередніх хоча б тим, що після «демаршу» уперше відвідав батьківську хату Михайло Панас, і не просто так, а власним транспортом, щоправда, не бричкою, а фірою, до того ж запряженою лише одним конем. Вони чесно відстояли в церкві всю службу і великою сім’єю – баба Феодора, батько Роман з Марією, брат Дмитро та Михайло з Оленою і дворічним сином Андрієм – дочекалися, поки отець Петро покропить їхні кошики з припасами, і сівши уже на дві підводи, рушили додому.

Дмитро вирішив проїхатися на фірі брата, адже по-справжньому вони так і не поговорили після того, як півроку тому він повернувся з війська. Звичайно, і він, і батьки час від часу навідувалися до Сорочина й знали, як живе їхній безпутній син, але ще жодного разу Михайло не відвідував батьківську хату. Зрештою, ніхто йому цього не забороняв, але їхати самому, без Олени, він не хотів. Сама ж Лея, що стала Оленою, зараз сиділа на покладеній поперек фіри лавці, однією рукою підтримувала сина, а другу тримала на вже великому животі – Михайло дослухався до поради батька і, щоб не залишати жінку самою, коли він служитиме у війську, вирішили народити другу дитину. Молода жінка не знаходила собі місця, а у міру того, як вони все ближче під’їжджали до Перетина, її обличчя хмурніло дедалі більше. Коли ж за зеленими деревами виглянула її батьківська хата, Олена опустила голову ще нижче і закрила очі. Михайло спиною відчув, що з дружиною щось не так, перервав розмову з братом і обернувся.

– Лею, що з тобою? Тобі погано? – стривожено запитав він.

Олена підняла заплакані очі.

– Ні, нічого! То я просто так! – спробувала усміхнутися вона. – Давно не була тут! Зараз пройде!

Михайло хотів щось відповісти, але Дмитро застережно поклав руку на плече братові, мовляв, залиш її, ти тут не допоможеш. Михайло ще раз подивився на дружину, затим перевів погляд на склеп Гутманів, і його настрій упав зовсім: на обійсті він зауважив постать матері Леї Фейге. Найгірше було те, що й та побачила кавалькаду возів і бричок, якими перетинці поверталися з Великодньої відправи. По тому, як завмерло її тіло, Михайло зрозумів, що Фейге упізнала свою дочку. Олена все не наважувалася підвести голову, але поки вони проїжджали мимо батьківської хати, молода жінка відчувала на собі важкий погляд рідної людини. Ніхто не проронив ні слова, але всі розуміли, що Гутмани так і не пробачили свою безталанну дочку.

Хоч за святковим столом у Панасів ніхто більше не згадав про цей випадок, все ж сніданок проминув не так, як на це сподівалися. До вечора Олена жодного разу так і не вийшла надвір, щоб випадково не натрапити на очі рідних. Настрій був остаточно зіпсований, хоч усі Панаси всіляко намагалися догодити невістці, і навіть стара Феодора, яка спочатку найбільше противилася весіллю молодшого внука, зараз душі не чула, тримаючи маленького Андрія на руках. Ніхто не тішив себе сподіваннями, що наступний візит Михайла та Олени станеться скоро і чи станеться він взагалі.

Син з невісткою поїхали додому вже коли стало темніти, причому їхати довелося не самим, а разом з великою сім’єю священника Юрія Зозуляка, котрого наймолодші Панаси справедливо вважали своїми покровителями, і хоч Зозуляки приїхали бричкою, запряженою двома відгодованими кіньми, а Михайло міг похвалитися лише фірою з одним конем, всю довгу дорогу трималися разом.

А наступного дня Роман Панас зайшов до крамниці Гутмана.

За прилавком саме стояв Моше. Вони з Романом були майже однолітками, а у такому віці різницю у три роки ніхто взагалі не брав до уваги. За весь час, коли Моше Гутман поселився у Перетині, він намагався зберігати однакові рівні відносини з усіма своїми сусідами, і Роман Панас не був винятком. Усе змінилося після того, як молодший син Панасів узяв за жінку його Лею, а коли Гутмани дізналися, що вона зреклася своєї віри, то це остаточно відгородило їх від «християнського» Перетина. Їхній зв’язок звівся до звичайних покупок у крамниці Гутмана, але вже навіть Шмунь не спішив до компанії з Данилом Солтисом та Костем Смоляром.

Але стосунки з сусідами є лише стосунками, а ґешефт залишається ґешефтом, тому Моше – як ні в чому не бувало – поцікавився, що потрібно Романові.

– Не за крамом я до тебе прийшов! – відказав той. – Поговорити.

– Я тебе слухаю, Романе!

– Вчора у мене була твоя дочка Лея.

Моше похитав головою.

– Ой, Романе, ти щось переплутав! – відповів Моше. – В мене нема дочки Леї, а є твоя невістка Олена.

– Мошку, кинь то! Твоя дочка нікуди сьи не діла! Ти знаєш, що спочатку я тоже не прийняв ні її, ні свого Михайла! Але вони так і лишилисьи нашими дітьми: мій Михайло і твоя Лея. Вона не перестала бути твоєю дочкою, навіть коли стала Оленою.

– То всьо так, Романе, але вони приїхали до тебе, на вашу Пасху, а не до мене, на седер Песах[10]! Моя Лея… – Моше замовк, але потім продовжив: – Олена сиділа за твоїм столом, співала ваших пісень, прославляла вашого Бога, а їй треба було слухати, як я читаю кіддуш[11], з всіма їсти мацу і після їжі промовляти барех[12]. Вона вибрала вашого Розп’ятого, а не нашого Істинного. Вона пішла проти своєї віри й перестала бути нашою. Тому ти, Романе, може, і знайшов собі невістку Олену, але я втратив дочку Лею.

Говорячи таке, Моше переставляв речі на прилавку, неначе вони стояли не на своєму місці.

– До тебе, Романе, у мене немає ніяких претензій, – продовжував Гутман. – Усе, що ти хочеш від мене, я тобі продам чи зроблю, але хочу, щоб ти знав: у мене один син і одна дочка. А за твого Михайла я радий. Чув, що він став справжнім господарем.

Роман Панас востаннє подивився на вкотре переставлені речі на прилавку і попрямував до дверей. Уже взявшись за ручку, він обернувся.

– Я тебе розумію, Мошку, і навіть тебе шкода, – сказав він. – Але знаєш – дай Боже, щоб такого не сталосьи! – може, колись настане такий час, коли єдиною людиною, яку ти згадаєш, буде твоя Лея.

З цими словами Роман залишив крамницю…

Наступної суботи, у переддень Провідної неділі, або ж інакше Томиної, в церкві відбулася панахида за Томою Білецьким. А наступного дня у Львові на Личаківському цвинтарі відслужили щорічну панахиду за жертвами Талергофа. Серед тих, хто зібрався перед хрестом, поставленим на символічній могилі, ніхто не згадав того, хто пробув у концтаборі від першого до останнього дня, – поминали всіх тих, хто згинув тоді й помер після, а про смерть Томи Білецького не було відомо нікому…

У понеділок Марія зазбиралася в дорогу. На запитання матері, куди це вона їде, адже робота на городі не роблена, вона заспокоїла, що їде до Кам’янки, до вечора вернеться, а роботу ніхто ніколи всю не переробить.

Катерина так і не випитала, чого це дочка так заспішила до міста, але мати не звикла випитувати чи докоряти їй, тому, як тільки Марія закрила за собою хвіртку, важко зітхнула, взяла у стайні мотику й подалася на город, який вже встиг зарости бур’яном.

А Марії потрібно було конче бути у Кам’янці. Майже рік вона чекала від Федора Мороза звістки про розмову з Андрієм Вальком. Зрозумівши, що сусід просто забув про неї чи спеціально уникає розмови з нею, Марія вирішила сама вирішити свою проблему. Їй здавалося, що як тільки Андрій Валько почує її аргументацію, він одразу ж назначить бідній вдові пенсію, до того ж таку, що більше працювати не доведеться.

Саме з таким настроєм Марія Макуха стукала у двері квартири, де жили Вальки. Будинок був добротний, ще австрійський, двоповерховий. Вальки жили на другому поверсі і займали три кімнати.

Андрій був сам. Він здивувався появі колишньої сусідки, хоч на подібний візит все ж чекав.

– Христос воскрес, Андрію! – привіталася Марія.

– Воістину воскрес! – відповів Андрій. – Ти до мене?

– Так, приїхала з тобою поговорити.

– Тоді заходь!

Андрій провів неждану гостю до вітальні. Обстановка, яку побачила Марія, була геть не схожа на ту, у якій вона жила в Перетині, і навіть її колишнє львівське помешкання явно програвало.

– Файно живеш, Андрію! – похвалила вона.

– Так, трохи закупили до Паски, – згодився Валько. – Сідай!

– А твої де?

– А де вони можуть бути? Марта на роботі, дочка в гімназії, син здає матуру.

– Піде вчитисьи далі?

– Як Бог дасть! – відказав Андрій. – Маріє, ти кажи скорше, яке в тебе діло, бо я прийшов на обід перекусити. Маю вертати на роботу.

Марія розуміюче кивнула.

– Я довго не буду, – сказала вона. – Я хотіла поговорити з тобою, коли ти був в селі, але смерть тата, потім Пасха… Всьо сьи закрутило, а ти вже поїхав. Мусила приїхати до Камінки.

– То що у тебе? – нетерпляче нагадав Андрій.

Він взагалі-то одразу зрозумів, у чому справа, як тільки побачив Марію. В одну з поїздок до Львова з ним зустрівся Федір Мороз і розповів про дивне прохання, з котрим до нього підійшла наймолодша Білецька. Реакція Андрія була прогнозована.

– А до чого тут я? – тільки й запитав він.

– Вона переконана, що ти належиш до ОУН, – пояснив Федір.

– Але я не належу до ОУН! – заперечив Андрій.

– Не заводься! Не належиш, то не належиш! Мені до того ніякого діла! Але я мусив пообіцяти Марії розібратися і при змозі поговорити з тобою.

– Поговорив?

– Не заводься! – повторив шваґер. – Поговорив.

– Ну, і що ти скажеш вдові члена ОУН?

– Нічого їй не скажу. Скажеш ти, коли вона захоче з тобою поговорити.

Це навіть обурило Андрія.

– То, може, мені ще пенсію виплачувати з каси «Маслосоюзу»? – їдко поцікавився він.

– Не заводься! – утретє сказав Мороз. – Ніхто нічого виплачувати не буде. А що сказати безутішній вдові, ми зараз подумаємо…

Ця розмова відбулася ще півроку тому, і от тільки сьогодні Марія зважилася заговорити про пенсію.

І Андрій Валько не помилився.

– Я говорила з Федьком, твоїм шваґром, про мого чоловіка Павла, – почала Марія. – Вже після того як його вбили, мені сказали, що він був в ОУН і саме через то його вбили.

– Мені шкода, певно, але до чого тут я?

– Він був в ОУН, і ти є в ОУН! Я хочу, щоб ви платили мені пенсію.

Андрій ледве не засміявся. Він до останнього не вірив у слова Федора, що Марія підозрює його у причетності до Організації Українських Націоналістів, але тільки що почуте переконало його у протилежному.

А Марія продовжувала:

– Я чекала довго, всьо думала, що Федько поможе мені, але коли помер мій тато, прийшла до тебе. І щоб ти знав: я так то не лишу! Якщо мені не будуть платити грошей, то я піду далі.

Вона не уточнила, куди піде у разі відмови, але Андрій вловив у її голосі погрозу. Тим не менше він вирішив не нариватися.

– Що ж, скажу чесно: я чекав на тебе! – сказав він. – Федя говорив зі мною про то…

– Говорив? То чого ти мені не сказав?

– А що я мав казати? Всьо то, що ти собі навигадувала, то неправда!

– Що всьо? – не зрозуміла Марія.

– Всьо! По-перше, я ніколи не був в ОУН! Сама розумієш, що то заборонена організація, поляки за нею ганяютьсьи, а в мене файна робота, нашо мені то?

– А…

– А друге, що неправда, то що твій чоловік тоже був в ОУН!

Марія широко розплющила очі.

– Та як ти то говориш? В поліції мені сказали, що він націоналіст! – заперечила вона.

– То тобі в поліції так сказали, бо вони не знали правди. Федя, хоч вже і не в поліції служить, все ж має там зв’язки. Він і повів мені, що твій Павло був не в ОУН, а служив більшовицьким агентом.

– То неправда! – сказала ошелешена почутим Марія.

– Хочеш, щоб тобі в поліції підтвердили мої слова? – запитав Андрій. – Йди, спитай їх! Вони тобі скажуть, але тоді ти не те що не получиш грошей, але ще й станеш для них вдовою ворожого агента! Скажи: то тобі треба?

Після таких слів Марія вся осунулася. Жінка раптом зрозуміла, що усі плани, на які розраховувала, враз зникли і вона залишилася з тим, що і була, й навіть надія на краще зникла.

– Що мені робити? – розгублено запитала вона. – Як мені далі жити?

Андрій співчутливо подивився на колишню сусідку.

– Тобі вже не сімнадцять років, Маріє! – сказав він. – Знаєш життя! Подивись, як живуть твої сусіди і твоя мати. Роби те саме. І всьо буде добре!

Це, певно, були не ті слова, які сподівалася почути Марія, але щось інше Андрій Валько говорити не хотів. Він демонстративно подивився на годинник і підвівся.

– Мушу йти! – сказав господар. – Робота чекає. Послухай моєї поради, Маріє! Вертайсьи додому і не думай про легкі гроші. Вони ще нікому добра не приносили. І ще одна моя порада: нікому більше не говори про Павла. Зараз у Варшаві навіть більше ненавидять більшовиків, ніж українських націоналістів. Не варто нагадувати комусь, ким був твій Павло.

Розбита почутим, Марія попрощалася й пішла; Андрій же залишився ще на деякий час. Йому потрібно було відійти від неприємної для себе розмови. Приїзд Марії остаточно вибив його зі звичного порядку, і Андрій вирішив, що нічого поганого не буде, коли він перекине ще одну чарчину горілки.

7

…уряд буде підтримувати процес нормалізації українсько-польських взаємин, візьме під увагу господарські потреби та мовну і культурну окремішність української меншини.

Міністр внутрішніх справ Польщі В. Рацкевіч Виступ у Сенаті, грудень 1935 р.

У приймальні міністра внутрішніх справ Речі Посполитої аудієнції чекали троє чоловіків. Вони сиділи на кріслах біля масивних дверей і майже не реагували на присутність помічника. Той зручно умостився за столом навпроти вікна і також лише іноді кидав мимовільний погляд на присутніх. Здавалося, у його поставі і поведінці не було жодної вади – всім своїм виглядом він підкреслював необхідність своєї роботи й у цьому приміщенні, і для Польщі в цілому. Темний костюм лежав на помічникові міністра бездоганно, нічого на ньому не було зайвим і навіть пасувала чорна траурна стрічка на лівому рукаві. Хоч всепольський траур, оголошений на смерть Маршала Юзефа Пілсудського, офіційно завершився, багато чиновників не спішили знімати траурні стрічки ні з рукавів, ні з приспущених біло-червоних знамен.

Запрошені чорних стрічок не мали, і причина цьому була не у тому, що всі троє були українцями і мали свою думку щодо колишнього Начальника держави. Швидше навпаки: вони належали до поміркованого крила українського істеблішменту і, мало того, були присутні на церемонії поховання Пілсудського. Звичайно, їм не дозволили йти за гробом у перших рядах, там вистачало більш високих гостей, причому з-поміж усіх виділялася огрядна фігура голови німецької делегації Германа Ґьорінга. Прибулі на похорон українці скромно йшли десь посередині довгої процесії, і, здавалося, так буде й надалі: про них забудуть і згадають лише тоді, коли настане конечна потреба.